Таємні стежки - Георгій Михайлович Брянцев
— Господи! — майже вголос промовила Тряскіна.
— Що ти бурмочеш? — спитав Роде.
Серце у Варвари Карпівни завмерло.
— Нехай скаже, хто ці асенізатори. Нехай назве їх прізвища, — зажадав він.
Варвара Карпівна квапливо переклала. Арештований не знав прізвищ нічних гостей, і ніколи їх до того не бачив.
— Сволото, — прохрипів Роде, і його худе обличчя стало страшним. — Зараз ти в мене заговориш!
Він зупинився перед в'язнем і став повільно закочувати рукава мундира.
— Мені можна йти? — спитала зблідла Тряскіна і підвелася з стільця.
— Іди, — кинув Роде. — Зайдеш через десять хвилин — поїдемо.
Через десять хвилин вона відчинила двері.
Тюремник-гестапівець тримав рушник і лив гарячу воду на руки Роде. Роде з гидливою гримасою змив з пальців кров, змочив їх одеколоном і витер…
У сорок хвилин на першу від будинку гестапо від'їхала малолітражна машина. В ній сиділи Роде і Варвара Карпівна. Обоє мовчали. Жінка намагалася не дихати, щоб не видати свого стану. Від однієї думки, що швидко, через якоїсь півгодини, а може й менше, станеться щось страшне, неминуче, вона здригалася. Їй здавалося, що вона стоїть на краю безодні і якщо сама не кинеться вниз, її все одно штовхнуть туди. Чекати далі було нестерпно, і Тряскіна в думці квапила шофера. А машина, як на зло, ледве повзла, борсаючись по вибоїнах дороги.
Нарешті вона зупинилась. Варвара Карпівна швидким рухом руки змахнула сльози і витерла хусточкою обличчя. Шофер відчинив дверцята. До будинку лишалася сотня метрів. Роде відпустив шофера і наказав йому під'їхати через годину.
На стукіт ніхто не озвався. Роде постукав удруге — тиша. На третій удар озвався жіночий голос:
— Хто там?
— «Лейпціг», — хрипкуватим, надтріснутим голосом відповів Роде.
… Не більше як через хвилину в будинку пролунали один за одним чотири глухі постріли — наче хтось ударив кілька разів палкою по пружинному матрацу, а ще через хвилину з'явилися Тризна і Грязнов.
Не поспішаючи, вони пройшли деяку відстань по тротуару, а потім розійшлися в різні боки.
XVI
Юргенс устав з ліжка, як звичайно, о дев'ятій ранку і зайнявся гімнастикою. Він любив твердий розпорядок дня. Навіть війна і зв'язані з нею тривожні події не порушили його звичок. Служник ніколи не питав, що йому робити сьогодні, завтра, через тиждень… Він знав свої обов'язки, як таблицю множення, і виконував їх абсолютно точно.
В їдальні чекав сніданок.
Юргенс уже хотів сідати за стіл, як раптом його увагу привернув незвичайний шум на вулиці. Він підійшов до вікна і розсунув шовкові завіски. Вулиця була заповнена солдатами, які йшли без усякого порядку. На голові в багатьох були пілотки, зверху пов'язані жіночими хустками, шапки-ушанки, фетрові капелюхи; поверх шинелей — фуфайки, кожушки, цивільні, простого покрою пальта; на ногах — валянки, чоботи, черевики, а в деяких — навіть постоли і личаки. Зрідка мелькали офіцерські кашкети.
— Яка гидота! — процідив крізь зуби Юргенс, запнув завіски і підійшов до телефону.
Начальник гарнізону охоче задовольнив цікавість Юргенса. Він пояснив, що в місто прибули на короткочасний відпочинок і переформування залишки розбитої німецької дивізії, яка вирвалася з оточення.
Через півгодини у вітальні залунав дзвінок, і служник ввів до кабінету відвідувача. Юргенс трохи не скрикнув від подиву: перед ним стояв його родич підполковник Ашингер. Він був одягнутий в куций подертий піджак. Крізь дірки в штанях просвічувала брудна білизна, на ногах теліпалися великі ерзац-валянки. Неголений, з обличчям землистого кольору і запалими щоками, він нічим не нагадував того вилощеного розв'язного офіцера, яким бачив його Юргенс останнього разу.
— Що за маскарад? — спитав Юргенс, хоч уже догадався про те, що трапилось.
Ашингер мовчки дійшов до крісла, впав у нього і, схиливши голову на руки, заплакав, неприродно пересмикуючи плечима.
— Цього ще невистачало! — незадоволено сказав Юргенс, виходячи з-за столу.
— Не можу… не можу… Яка ганьба! — видушив із себе підполковник, захлинаючись сльозами і по-хлоп'ячому шморгаючи носом.
— Що це за блазенське вбрання?
— Якби не воно, навряд чи залишився б я живим. — І Ашингер розповів подробиці розгрому дивізії.
— Але ж не можна доводити себе до такого стану! — докірливо похитав головою Юргенс.
— Тобі добре говорити! — заперечив Ашингер. — А я б хотів бачити твій стан після того пекла, в якому ми були!
— Гм, — мугикнув Юргенс, — з росіянами я познайомився трохи раніше за тебе, мій любий…
— Але, якщо я не помиляюсь, ти в першому ж бою підняв руки і здався в полон?
— Так треба було… — трохи зніяковівши, відповів Юргенс. — Ванну підполковнику… Швидко! — звернувся він до служника, що стояв у кабінеті.
Ванна справила благотворний вплив на Ашингера, п келих вина остаточно надав йому рівноваги, і він почив досить спокійно розповідати про пережите.
Після третього келиха підполковник уже ледве висловлював свої думки; він устав, нервово пройшовся по кімнаті і, почуваючи себе незручно в цивільному одязі, що погано сидів на ньому, знову сів за стіл. На його думку, не треба було зв'язуватися з Росією: не треба було лізти в це пекло.
Юргенс пильно подивився на підполковника:
— Останнім часом тобі варто тільки розкрити рота, і ти обов'язково скажеш якусь дурницю.
— Це не дурниця…
— Дурниця! У нас ще є найсильніша секретна зброя…
— В існування якої ти і сам не віриш! — розсміявся Ашингер.
Юргенс прикусив губу і нічого не сказав, йому було прикро, що Ашингер говорить те, що він сам думає і відчуває. Ашингер доводив, що справа не в зброї, а в тому, що до війни з Росією Німеччина погано підготувалася. В сімдесятому році, перед франко-пруською війною, начальник німецької поліції Штибер розмістив по всій Франції до тридцяти тисяч своїх людей, переважно серед сільського населення. Тільки по кафе і ресторанах у нього нараховувалось дев'ять тисяч жінок-агентів. На початок війни чотирнадцятого року в одних лише готелях Парижа німці мали близько сорока тисяч розвідників, а в Росії на Німеччину працювала більшість німців, які жили там. Нараховувалось же їх тоді більше двох мільйонів. А з чим прийшли німці до цієї війни? Що вони мали в Росії? І чи можна назвати це доброю розвідувальною сіткою? Більшовики вчасно завдали міцного удару по гітлерівських кадрах.
Це не Західна Європа. Там шпигуни проникли в армію, в промисловість, до уряду, заволоділи газетами, стали господарями радіо.
За вікном почувся далекий гул моторів. Ішло, мабуть, велике з'єднання бомбардувальників.
— Не наші, — сказав Юргенс, підійшовши до вікна і прислухаючись.
Ашингер зблід.
Юргенс відійшов од вікна і розсміявся.
— Розумій як хочеш, а бомб я не переношу, — зніяковіло сказав Ашингер.
— Розумію… розумію, — сказав Юргенс. — Але не будемо,
