Співробітник ЧК - Олександр Олександрович Лукін
Усю дорогу він просидів на гальмовій площадці останнього вагона, де, крім нього та горбатого провідника, примостилися ще чоловік шість, дивився на спустілі поля, порослі де-не-де білястими кущами.
На Херсонщині була спека, все вицвіло в степу. В небі висіли плоскі хмари, мов попелом припорошені від сухості.
У Херсон прибули о третій годині дня.
Не встигли зупинитись, як Олексій уже зіскочив на землю і закрокував до розбитого вокзалу. Пред'явивши документи червоноармійському патрулеві і спитавши адресу ЧК, він вийшов на широку привокзальну площу-пустир і озирнувся, сподіваючись знайти попутну підводу. Підвід не було. Олексій кинув на плече речовий мішок, з сумнівом глянув на чоботи — чи витримають? — і пішов пішки.
Біля лікарні на вулиці Говарда він наздогнав порожню парокінну підводу.
— Гей, дядьку, підвези! — звернувся, він до селянина.
Приклеївши до губи шматок газети, візниця витрушував на долоню тютюнові крихти з кисета.
— Махорочка є? — спитав він.
— Є махорка. Армійська!
Візниця розшморгнув полотняний кисет.
— Сип.
Одержавши тютюн, він нагріб сіна в задок воза.
— Сідай… — і пустив коней тюпцем.
В Олексія щеміло серце, коли він дивився на білі херсонські будинки з візерунчастими ґратами поверх дверних шибок, на викладені жовтим вапняком панелі, на запорошені липи обабіч дороги. Все було знайоме до болю. Він повернувся на батьківщину…
Два воєнних роки — великий строк. За цей час Херсон багато перетерпів. Були тут денікінці, був отаман Григор'єв, були греки і французи. Сліди їх відвідин зустрічалися на кожному кроці: то обгорілі балки замість будинку, то зламане артилерійським снарядом дерево… Зараз Херсон був обложений Врангелем. Так само, як і два роки тому, сюди долинав гарматний гуркіт. Стріляли десь за Дніпром. Пружні удари пострілів чергувалися з обвальним гуркотом розривів.
— Звідки б'ють? — спитав Олексій.
Візниця відповів, сердячись невідомо на кого:
— Що це за «б'ють»? Хіба це б'ють? Ось уночі побачиш, що буде.
Місто мало занедбаний і непривітний вигляд. У канавах при дорозі гнили помиї, в них рилися здичавілі собаки. В гарячому повітрі розпливався сморід. Жителі снували заклопотані, не звертаючи уваги на те, що робиться навколо. Відчувалося, що ці люди вже давно звикли і до такої занедбаності, і до бруду, і до артилерійської стрілянини, і до всього іншого, що їх нічим уже не можна здивувати. Як не схожі вони були на тих галасливих, темпераментних херсонців, яких Олексій знав з дитинства.
Та й сам він був уже не той довгов'язий гімназист, що квітневої ночі вісімнадцятого року на рибальському баркасі відступив у плавні з рештками розбитих німцями фронтовиків. Дорога його на батьківщину кружляла по Україні, по Росії, завертала далеко на північ, до Пермі, і знову, хитро попетлявши, привела на Херсонщину. Близько року Альошка був ординарцем Силіна, який командував піхотним полком у Червоній Армії. Потім Силіна перевели на партійну роботу, призначили комісаром кавалерійської дивізії, і він перетягнув Олексія за собою. Тут Олексій став працювати в особливому відділі. Рекомендував його туди Силін. «Досить, — сказав він, — в ординарцях сидіти. У хлопця голова культурна, а він на побігеньках — не по-хазяйськи це!..»
Сім місяців Олексій працював молодшим військовим слідчим…
Тут же прийняли його і в партію…
У квітні двадцятого року дивізія зупинилась у Верхньому Токмаку. Коли вона рушила, далі, Олексія в ній уже не було: його звалив тиф. Він не бачив, як рушила вперед дивізія, не довелося йому попрощатися і з товаришами, але коли до нього повернулася свідомість, знайшов у лікарняній тумбочці товсту пачку листів від однополчан і характеристики, залишені йому Силіним і начальником особливого відділу Головіним. З цими характеристиками, виписавшись із лікарні, він приїхав у Харків, в ЦУПЧрезком[3] і звідти, провештавшись два тижні без діла, чекаючи призначення, був направлений у розпорядження херсонського ЧК.
І ось тепер на попутній підводі в'їжджав у місто високий на зріст червоноармієць, стрижений, худий після недавно перенесеного тифу. В нього обвітрені, обпалені сонцем вилиці, твердий рот. І на вигляд йому можна дати набагато більше його дев'ятнадцяти років. Тільки в пильних світлосірих очах такий самий холодний і неспокійний блиск, як і два роки тому…
Одягнений Олексій був погано. Гімнастьорка і штани аж розповзалися, такі були старі. Сумне видовисько являли чоботи: зітлілі халяви, підошви діряві, сяк-так скріплені шматочками дроту і підв'язані мотузком. З дірок стирчали кінці рваних онуч. Шинелі не було зовсім…
Біля Лютеранської вулиці, де колись Олексій (тоді ще Альошка) стріляв у шпигуна з приміщення іноземного консульства, селянин повернув ліворуч.
— Стривай, дядьку, ти куди?
— А тобі що?
— Так мені ж праворуч треба.
— Ну то йди, хто ж тебе держить? — здивувався візниця.
Олексій зіскочив з воза. Сперечатися було марно. А втім, він не шкодував, що решту шляху доведеться іти пішки.
І ось він знову йшов по Суворовській у густій прохолодній тіні її розлогих дерев. Він згадав чомусь не вісімнадцятий рік, не німців і розстріл фронтовиків біля Потьомкінської, а той далекий, що здавався тепер незвичайним, час, коли він бігав тут хлопчиськом.
Ось вулиця, де була його гімназія. А он кафе-кондитерська німця Лаупмана, де продавали шербет і різні сорти морозива з варенням та горіхами — мрію всіх херсонських хлоп'ят. Ці чудові на смак ласощі називалися «неаполітанським спумоні». Зараз кафе закрито, вітрини закладені дошками і на них висить об'ява:
«Харчувальний пункт перенесено на Віттовську».
Гарматні розриви тут чути дужче, але, незважаючи на це, людей багато — господарки з порожніми кошиками; радслужбовці, які кудись поспішають; червоноармійці, матроси, селяни; біженці з сумними і голодними очима, що забрели з вокзалу, шукаючи чогось
