Майже по-людськи - Тарас Титорчук

Дід Петро зник чотири роки тому погожої липневої днини, коли Антонові було десять. Дітей одразу ж, на автобусі, відправили у Бердичів. Все, що Антонові вдалося дізнатися про цю пригоду від небагатослівних олексівських товаришів — це те, що біля їхньої сільської хати було багато міліції, вона розпитувала місцевих алкоголіків, сусідів, нишпорила полями, кущами й посадками, проте зачепитися не було за що. Дорослі мовчали.

Крізь спраглий розум Антона, мов масивний спис що пронизає плоть мамонта, просунув здогад про теперішнє місцезнаходження діда, проте зараз він був надто змучений, аби про це думати. Він тяжко опустився на коліна і задер голову догори. На небі панували кучеряві хмари з відтінком синяви. Хлопець прагнув дивитись зорі, проте не на ті, які були тут. Він узагалі не хотів аби хмари розступалися: його лякало те, що він може там побачити.

Так, Антон потрапив у одне з таких місць. Він застряг тут, у чужому світі вічного кола. Хлопець заплакав і, зронивши останню сльозу, відчув, що його долає утома. Ні, треба йти, треба йти поки є іще сили в намозолених ногах, поки він іще здатен рухатися, треба…

Проходячи повз чергову яблуню, він відчув, що ноги підкошуються і ще до того як тулуб торкнувся землі, Антон відключився.

Чи снилося йому щось? Антон не пригадав, важко розліпив очі і, сутужно рухаючи головою на заболеній шиї, роззирнувся. Він лежав на південному боці канави.

Не зважаючи на біль у всьому тілі, Антон стрімко скочив на ноги і випростався. Тільки тоді він помітив як у спині оселився тупий ниючий біль, неначе хто увігнав сокиру між хребтом і м’язами, обважіли від болю і ноги, проте зараз хлопець мав важливіші справи.

Він дійсно вибрався! Вибрався!.. Як і за мільйон років до цього в гущавині чагарників, він не міг повірити в те що відбувалося. Антон глянув на свій одяг і побачив на ньому бруд: коліна, груди, живіт… Отже, він повз уві сні. Ось як! За допомогою сну можна було вибратися з цього місця. «Буду знати», — подумав він і хихотнув до себе. Хлопець розвернувся і приготувався вже йти від ненависного місця: далі, на південь й ліворуч, додому!

Збоку почувсь якийсь шелест. Антон повернув голову і помітив рух. За кілька секунд обриси молодого хлопця, який вийшов з-за кущів, стали чіткішими. Гарне, виголене обличчя негармонійно поєднувалось із камуфляжною формою кольору хакі, старими «дідівськими» черевиками і чорним брудним кашкетом, який прикривав хлопцеві темні кучері. Це був робочий одяг, популярний серед старшого покоління сільських жителів, а такі кашкети носили зазвичай старі чоловіки, які зберігали їх ще з Союзівських часів. А в місті їх носили гопники.

Неначе почувши думку Антона про гопників, хлопець в камуфляжі злісно всміхнувся і Антон зрозумів, що той хоче похуліганити. Це було не рідкістю: сільські хлопці віку близько двадцяти любили «виховувати» молодшеньких на свій лад. Особливе задоволення вони отримували від більш тривалих і більш наполегливих знущань над «городськими хлопцями».

Коли з-за кущів вибіг невеликий собака і вмостився біля правої, взутої у «дідівський» черевик, ноги хазяїна, той запитав Антона:

— Хочеш пройти,… малий?…

Антон заціпенів, проте спромігся не лише кивнути, а й відповісти невпевнено:

— Ну да!..

Парубок в кашкеті кивнув, і, тихіше, вимовив ще кілька слів, адресованих, очевидно, скоріше в простір, аніж Антону. Здавалося, він ледве обертає язиком, (хоча п’яним не був, це точно), тому Антон майже нічого не розібрав. Потім юнак опустив голову та кинув кілька слів і собаці, ще тихіше. Собака переводила погляд то на хазяїна, то на Антона (на нього вона дивилася більш пильно), то піднімаючи, то опускаючи голову, погавкуючи коли-не-коли. Парубок же дивився на собаку або на траву, енергійно розмовляв із ними обома, наскільки це було можливо для його обмеженого в рухах язика, час від часу ствердно кивав, неначе намагався щось для себе вирішити.

Поки Антон спостерігав за цим спілкуванням, переляк від раптової зустрічі з не надто приємним незнайомцем поступився місцем цікавості. У нього виникло відчуття, що йому знайоме це лице, і в той же час Антон був абсолютно впевнений, що ніколи не бачив цього хлопця раніше. Не зустрічав, принаймні. Може, він бачив Камуфляжника на екрані комп’ютера Гоші? Гоша показував йому відео з риболовлі, з відпочинку на річці, з майовки. Може, якби Камуфляжник підійшов ближче і криси його кашкета не закривала верхню частину його обличчя…

— Жучка, ФАС! — вибухнув голос незнайомця, і ще до того як Антон зрозумів що робить, його ноги з усіх сил рвонули по стежці до рідного городу. Так, собака був невеликим, його тулуб з жовтувато-рудою шерстю був масивним і тримався на коротких, тонких ногах, проте морда у Жучки видовжена, а це означало більшу кількість зубів, готових дістатися до плоті у разі потреби. І Антонові здалася абсолютно непривабливою думка про перспективу поповнення колекції шрамів на ногах.

Він біг настільки швидко, наскільки йому дозволяла це хвора нога, подалі звідси, від цього диявольського кола, від остогидлого чагарника. Коло! Чагарник! Він може поглинути собаку і його господаря у формі. Майнула думка і він одразу її відкинув. Куди там! Попередиш їх, під захеканий гавкіт собаки і підбадьорливі вигуки Камуфляжника («Давай, мала!.. Возьми його!!!..»). Діставшись до засохлих стебел картоплі на городі, він обернувся. Хазяїна, під чагарником, вже майже не було видно, собаки, у траві, не видно зовсім. Мабуть, сука повернеться до Камуфляжника і вони підуть додому. Антон повинен був у це вірити, бо він повертатися до них точно не збирався.

ЧЕРЕЗ ГОРОД, Антон підбіг до подвір’я. Під плотом росла трава і він відчував як вона шурхотить під ногами, але це була його трава!.. На городі була його земля і його каміння під хатою! Оскаженілий від щастя хлопець незчувся як пробіг подвір’ям до веранди, кулею влетів він у хату