Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян

Село Айгедзор лежить на лівому боці Араратської долини, там, де Малий Кавказ опустив свої «ноги» у води річки Аракс. Тут і дрімає в міжгір’ї село Айгедзор[10], сховане од вітрів у садах і відкрите сонцю. Невеликий гірський струмок зрошує верхні сільські сади, а канал, прокладений від Араксу, несе воду бавовниковим плантаціям, які розкинулись на рівнині перед селом.

Веселе село!.. Та й як не бути йому веселим, коли восени в льоху в кожного колгоспника стоїть по два-три караси[11] з вином! Наповнені «сонячним соком» Араратської долини, вони чекають у льохах святкових днів.

Як тільки закінчаться всі приготування до Жовтневих свят, колгоспники з глиняними глечиками в руках спустяться у свої льохи і вперше знімуть кришки з карасів.

Несвоєчасний і великий снігопад цього року перешкодив айгедзорцям зустріти свято в садах, на чистому повітрі, де вони люблять сидіти на вкритій бархатною зеленню землі. Довелося застелити столи в хатах, заставити їх всілякими стравами… Але кого ж у гості покликати, коли у всіх стояли накриті столи? Всі гостей чекають… Кому хочеться самому бенкетувати?.. v Батько Ашота Арам і батько Гагіка садовод Аршак зустрілися в центрі села уже напідпитку і почали тягнути один одного в гості.

— Щоб твоє сонце світило, Аршак! У мене жінка насмажила таких куріпок, що пальчики оближеш. Ходімо до мене, — переконував приятеля Арам.

— Ні! Хіба в мене нічим почастувати? Чи свого вогнища нема? Ходімо краще до мене, — наполягав Аршак, широкогрудий, міцний землероб з гучним голосом.

Нарешті він вдався до сили: схопив Арама, кинув його собі на плечі, ніби мішок з картоплею, і під громовий регіт селян, що спостерігали цю сцену, поніс до своєї хати. Дома Аршак замкнув двері.

— Роздягайся! — наказав він, а сам почав знімати з великого караса кришку, додавши: — Не бійся!

— Я не з тих, щоб злякатися. З ведмедем битися доводилось. Подумаєш, налякав!.. — хвалився, як і всі мисливці, Арам.

Але тут дружина Аршака з глиняним кухлем у руках сказала:

— Братику Арам, твій син з моїм, наче рідні брати. Випий за їхні успіхи…

Саме тоді хтось постукав, і в сіни, весь у снігу, ввалився сільський листоноша.

— О! Арам, і ти тут? Дуже добре, а то в таку негоду не хочеться йти до вас, — промовив він і витяг з сумки два листи. Один мовчки віддав Аршакові, а другий — Арамові.

— Дядечку Мурад! Ти, мабуть, змерз. Зайди, зігрійся.

— Ні, мене чекають. Ніколи… А що це? Вино? Це можна…

І дід тут же, на порозі, вихилив запропонованого йому кухля.

— Ух… — задоволено крякнув старий листоноша і, трохи віддихавши, додав: — Не вино, а лев’яче молоко!

Арам і Аршак хутенько розпечатали конверти.

— А, та це від мого молодого лева, щоб він здоровий був! — вдивляючись у знайомий почерк, вигукнув Арам і підніс листа до густих вусів. — Але чому ж він сам не прийшов?..

— Як так? Хіба хлопців немає? Вони ж вийшли з ферми ще вчора… — сказав дядечко Мурад.

І зразу пожалкував: дружина Аршака закричала: «Ой, щоб я осліпла! Дитино моя!» і випустила з рук порожнього кухля.

— Підожди, жінко, давай спочатку почитаємо. Куди ж вони можуть дітися! — більше для того, щоб заспокоїти самого себе, ніж дружину, промовив Аршак і почав читати..

— Та це він не мені, а дідові своєму пише. Батьку! — гукнув Аршак, відчинивши двері в другу кімнату. — Онук з ферми тобі листа прислав.

— Га?.. А що він пише? — почулося з кімнати.

— Що? Ось зараз прочитаю. Пише, що хоче тебе омолодити. Ха, ха, ха!.. — розкотисто зареготав Аршак.

Але, прочитавши ще кілька рядків, зразу став серйозним і закліпав очима.

— Як це на Далекий Схід? Здурів, чи що?

— Слухай, невже вони домовилися?.. — засміявся п’яним сміхом Арам. — І мій пише, що хоче їхати на Далекий Схід. Бач, такий же, як і його батько, все про мандри думає, про полювання. Ну, чого ви зблідли? Поїдуть і приїдуть. Не пропадуть!

Може, тому, що Арам був напідпитку, ні лист його сина, ні лист сина Аршака не справили на нього особливого враження.

… Пізно вночі повернувся Арам додому і розповів дружині про листа. Вона заголосила. Арам розсердився.

— Чого ти розрюмсалась? Не буде хлопець дома сидіти й триматися за твою спідницю!..

Та коли він трохи поспав, а потім, прокинувшись, глянув на застелене ліжко сина, то й сам добре-таки збентежився: «Чи не трапилося справді чогось із хлопцем?»

Мати Ашота цілу ніч не роздягалась, не заплющила очей, сиділа біля ліжка, охала, ахала, ламала руки і час від часу голосила: «Ой синку мій… Ой синку, якби знати, де ти, під якою скелею мерзнеш!..»

— Я зараз візьму в бригадира коня і вітром злітаю на ферму. Ще вдосвіта повернусь, — похмуро сказав Арам, беручи рушницю.

— Почекай, чоловіче, нехай розвидниться. Куди ти в таку хурделицю? Вовки!.. — турбувалася Сірана.

Проте Арамові не сиділося. Він швидко вийшов з дому. Яка там хурделиця, які там вовки, коли пропав його син. Хіба він міг бути спокійним…

Але до ферми Арам не доїхав. Напівдорозі він зустрів Аршака, що вже повертався додому. Ще ввечері дружина примусила його поїхати туди — Справді, втекли на Схід, — коротко і сумовито повідомив пригнічений Аршак.

— Звідки ти знаєш? — ослаблим голосом спитав Арам.

— Звідки? Листи