Прерії Арктики - Ернест Сетон-Томпсон

Чіпева проводять все життя на воді чи біля води, але гірших веслярів, ніж вони, по-моєму, не буває! Їх коротке товсте весло не витримує ніякого порівняння з довгим і тонким ірокезьким, як непорівнянні й самі веслярі. Їхні човни виписують на воді нескінченні зиґзаґи.

При повільному веслуванні вони підводяться, закидають уперед весло завважки ЗО фунтів, налягають на нього всім тілом, потім падають, відкидаючись назад, на сидіння. Після півгодини такої виснажливої роботи треба перепочити 20 хвилин. Загалом, правильне методичне веслування їм невідоме.

Їхні уявлення про вітрило вкрай наївні. Вони переконані, що вітрилом можна користуватися лише при попутному вітрі, у всіх інших випадках вітрило згортають і налягають на весла.

За неписаним древнім законом усю територію поділено між мисливцями. Кожен має свою, всіма визнану мисливську ділянку, зазвичай у долині річки. Це його власність, яка передається в спадок. Інший мисливець, переслідуючи поранену тварину, може зайти на цю ділянку, але починати там полювання на звіра або ж ставити капкани не має права.

50 років тому всі індіанці чіпева ходили напівголі. Не уявляю собі, як рятувалися вони від комарів. У відповідь на мої запитання вони лише багатозначно посміхаються — ймовірно, густо змазувалися жиром.

Навернення до християнства погано вилинуло на їхню охайність. Думка про те, що їх вважатимуть «голими дикунами», викликає жах у чіпева, і, побоюючись згрішити, вони взагалі не миються. За всі півроку мого перебування в цьому краї жодного разу не бачив індіанця з голими руками, не кажучи вже про ноги. Одного разу, після того, як комарина напасть минула, я скористався гарною погодою, роздягнувся та скупався в озері біля табору. Індіанці, які працювали в нас, делікатно відвернулись і не дивилися на мене, поки я не одягнувся.

Якби ця хибно витлумачена скромність сприяла зміцненню моралі, її можна було б прийняти, але старі кажуть, що вона справляє прямо протилежну дію щодо моралі. У всякому разі, митися тут перестали.

Не можу стверджувати напевно, але, можливо, з тих самих причин тутешні індіанці зовсім не вміють плавати. За місяць по нашому прибутті добре навантажений човен, перетинаючи озеро, перекинувся й усі веслярі втонули.

Індіанці чіпева — рибалки та мисливці. Землеробство й скотарство їм невідомі. Живуть вони, як жили їхні батьки й діди сто років тому, хоча одягаються як білі та формально вважаються католиками.

Одна обставина мене буквально ошелешила майже всі в цьому племені читають і пишуть рідною мовою!

Я не відразу розібрався в цьому диві. Під час полювання на бізонів ми виявили на стежці ввіткнутий у землю ціпок. На обструганому боці виднілися якісь письмена.

— Що це, Сузі? — запитав я.

— Записка від вождя Суїгерту. Потрібні люди на волок, — відповів Сузі й слово в слово переклав послання.

Кожен із наших наступних провідників також знав писемність свого племені, і ми, траплялося, знаходили на камінні та деревах павукоподібні ієрогліфи, котрі повідомляли важливу інформацію. Однак індіанці нічого не знали про те, як і коли виникли ці значки.

— Ми всі розуміємо грамоту, адже це дуже просто, — говорили вони.

У Форт-Резольюшен я зустрів єзуїтів-місіонерів і нарешті довідався про писемність чіпева.

Насамперед, це складова абетка — кожен значок позначає не літеру чи звук, а цілий склад. Сімдесяти п’яти «літер» цілком достатньо, щоб писати цією мовою. Абетка така проста й стенографічна, що ченці-єзуїти часто користуються нею для скоропису французькою.

Будь-який індіанський хлопчисько за тиждень опановує цю абетку, нею користуються майже всі індіанці. Яка ж громіздка та нелогічна порівняно з нею наша власна орфографія, котру навіть найбільш здібна дитина з натугою долає за два-три роки!

До цього часу я вже знав дещо про складову абетку для індіанців крі, створену преподобним Джеймсом Евансом, священиком-місіонером з озера Вінніпег. Але мова індіанців крі простіша за мову чіпева — для всього мовного запасу потрібно 36 літер. Вони такі прості, що тямущий індіанець-крі запам’ятовує їх за день.

Незважаючи на примітивність, абетка така логічна й проста, що Еванс за кілька років навчив усі народності крі читання та письма. Лорд Дафрін ознайомився з нею, подорожуючи Північним Заходом, і захоплено вигукнув:

— У Вестмінстерському абатстві поховані як національні герої люди, що мають значно менше підстав для слави, ніж самовіддана людина, котра навчила читати й писати цілий народ!

Читачу, розгорни карту Північної Америки, окресли величезну територію, межа якої проходить по Саскачевану, Скелястих горах, Гудзоновій затоці та Північному полярному колу, — територію, котра за площею майже дорівнює Європі. А тепер уяви, що одна проста чесна людина створила абетку, і вона всього за кілька років, за життя одного покоління, дала неписьменному місцевому населенню гордовите усвідомлення того, що воно може читати й писати рідною мовою. Це, я думаю, найбільший подвиг просвітителя. Світ ще не чув про нього, не усвідомив його величі, але, коли це станеться, серед людей, котрі прославили Канаду, не знайдеться жодного, гідного більшої пошани й поваги, ніж Джеймс Еванс, місіонер.

СОБАКИ З ФОРТ-РЕЗОЛЬЮШЕН

Назва розділу звучить, немов епічна поема, але це аж ніяк не поема.

У календарі чіпева тільки дві пори року — Час Собаки та Час Човна. Собака для індіанця — все одно що кінь для араба, північний олень для лапландця принаймні на півроку.

Настає Час Собаки — і човни недбало звалюють у купу, а якщо й накривають, то лише від сонця. Та коли настає Час Човна, доля собак досить жалюгідна. Але ж вони — втілення собачої відданості й чекають від людини лише жалюгідного шматка за свою безмежну любов та віддану службу, не кажучи вже про добровільну відмову від вільного життя.

Узимку собаки не можуть добре служити, якщо голодні — їх, не шкодуючи, годують рибою, зав’яленою пізньої осені. Риба встигає замерзнути до того, як остаточно стухне.

Тривалі зимові поїздки на нартах і вірна собача служба чудово описані Джеком Лондоном у «Поклику предків». Півроку життя за північним календарем можливе лише завдяки собаці. На півночі не перестають розповідати про собачу відвагу, відданість, героїзм.

Торговець Мактавіш разом із погоничем мали проїхати 65 миль у таку люту непроглядну хуртовину, що насилу бачили ватажка собачої запряжки. Чудовий дужий пес раптом ні з якого дива ліг на сніг і нізащо не хотів іти далі. Погонич ударив пса батогом, і Мактавіш дорікнув йому: такого пса батогом не підганяють. Погонич пройшов уперед і побачив велику ополонку всього за кілька кроків від запряжки —