На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов
А Анжеліка й сама не розуміла, чому їй стало раптом смішно. Вона довго не могла заспокоїтись. Нарешті пересилила себе і глянула на Мехті великими, вологими од сміху і трохи зляканими очима…
— Ось так добре! Дуже добре! — пожвавішав Мехті.
І його руки почали проворно ходити по паперу, а очі наче питали про щось в Анжеліки; і, здавалося, Мехті заносив на папір відповіді, взяті з її очей… Ось він закінчить малювати, і замість себе вона побачить на папері багато-багато запитань і відповідей, од яких її не раз кидало в жар, і таких відповідей, які вона не вимовила б нізащо в світі, — тільки в її очах можна було прочитати їх… Якась тиха, мовчазна близькість встановилася між ними. Анжеліці хотілося, щоб Мехті малював її довго-довго…
Та робота над портретом наближалася до кінця, коли Мехті показав Анжеліці її портрет, вона була вражена: ну, як жива!.. А найбільше її здивувало те, що з паперу на неї дивилася не розгублена і полохлива Анжеліка, якою вона тільки-но була перед Мехті, а завзята, сильна, відважна!
Мехті намалював Анжеліку такою, яка вона була, коли ходила разом з ним на розвідку, на небезпечні операції… Іншої Анжеліки він у ній, здається, і не бачив! Він відобразив на портреті почуття, що їх мали до неї всі партизани бригади Ферреро. І Анжеліці стало соромно за свій недавній сміх, за ту розгубленість, яка оволоділа нею, коли вона опинилася віч-на-віч з Мехті. Треба бути тільки такою, як на цьому портреті!..
З Васею Анжеліка трималася простіше, ніж з Мехті. Вони дружили, як школярі, у них було багато спільного… З Васею вона відчувала себе зовсім юною, а з Мехті — дорослою. І ніяк не могла зрозуміти: що ж краще?
Так, Мехті й Вася здавалися їй не схожими один на одного. Та чи не тому, що вона ставилася до них неоднаково?.. Як пояснити все це Васі? І Анжеліка не відповіла на його запитання, а тільки задумано похитала головою:
— Не знаю, Васю, не знаю… Почулися чиїсь кроки, і між соснами показався худенький хлопчик. Він ще здалека помітив Васю й Анжеліку й підбіг до них.
— Чули? — захоплено вигукнув він, показуючи кудись рукою.
— Янко! — радісно скрикнула Анжеліка. — Ти був з ними?
— Ні, я був неподалік і все бачив. Ех, скільки німців полягло біля залізниці! А потім я втік.
— Чому ж ти втік? — спитав Вася.
Янко винувато закліпав очима й насупився.
— Полковник Сергій не дозволив мені ходити за ними, — пробурмотів він.
— А ти все-таки пішов? — з докором сказав Вася. — Малюк, а плутаєшся під ногами в дорослих…
Янко зміряв Васю з ніг до голови досить-таки зневажливим поглядом. Він, очевидно, не відчував особливої різниці між собою й Васею.
— Але ж і тебе вони не взяли з собою, — лукаво сказав хлопчик.
Вася й Анжеліка перезирнулися. Анжеліка взяла Янкові руки в свої і відчула, що вони холодні, як лід.
— Так от, — сказала дівчина, — зараз же біжи додому й зігрійся.
— Біжу, — обізвався Янко й, затримавшись на секунду, тихо попросив: — Ви тільки не кажіть полковникові, що я ходив за ними.
— А хіба вони проходитимуть тут? — спитала Анжеліка.
— Авжеж. Так не кажіть йому, добре? Вони будуть тут тільки через годину. Треба ж покружляти лісом, щоб замести сліди.
Коли Янко побіг, Вася сказав Анжеліці:
— Цей хлопчина знає надто багато для свого віку!
— Тут у нас тепер усі — дорослі…
— Ходімо назустріч загону, — запропонував Вася.
Анжеліка погодилась, і вони пішли в той бік, звідки прибіг Янко.
На самому шпилі гори височіла невелика церква. Мабуть, давно вже ніхто її не відвідував. Дзвони були зняті.
Щоб іще здалека помітити наближення загону, Вася й Анжеліка піднялися вузькими сходами на дзвіницю. Звідти відкривався вид на долину. Безліч стежок перехрещувались, збігали в гірські ліси. Важко було розібратися, куди вони ведуть! Загону ще не було видно.
Чекаючи на нього, Вася з Анжелікою сіли, звісивши ноги з холодного кам'яного бар'єра. Щоки в Анжеліки порожевіли від морозу; дівчина була зараз такою вродливою, що Вася не втримався й обняв її. Анжеліка не відштовхнула хлопця, але й не горнулася до нього.
— Васю, — попросила вона, — розкажи мені, як ви познайомилися з Мехті.
Коли б на місці Васі був хтось інший, може б він і прийняв свою руку з плечей дівчини, що сиділа поруч з ним і думала про іншого. Та Вася не бачив нічого поганого в тому, що вона спитала його про Мехті: хіба він сам не думав про свого друга?
Васі не раз доводилося розповідати одноліткам-партизанам історію свого знайомства з Мехті. Він поправив шапку, що з'їхала набік, і почав розповідати.
— Ось як це трапилось, Анжеліко. Мені було шістнадцять років, коли німці погнали мене в Німеччину.
— Це я знаю, ти мені розповідав. Потім ти втік, тебе знову піймали…
— Так… От пригнали, значить, нас сюди, в Трієст…
У Трієсті Вася і його товариші ремонтували залізничне полотно, мости. Це була єдина робота, яка подобалась Васі: не встигали вони відремонтувати міст — його знову висаджували в повітря! Працювалося, загалом, весело… А їсти було нічого. Хіба що жалісливі словенки підсунуть потай молока або коржик…
Одного разу повз Васю пройшла жінка і впустила на землю загорнутий у папір шматок пирога. Він покликав її, але жінка не оглянулась. Тоді хлопець зрозумів, що вона навмисне впустила пакунок. Він підняв його, розгорнув і хотів уже поділитися пирогом із сусідом, як до нього простяглася чиясь рука й вирвала пиріг. Це був німець, наглядач. А Васі так хотілося їсти!.. Хлопець помітив, що наглядач сховав відібраний пакунок до своєї речової сумки, і почав стежити за
