Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо
Коли море відступає, як ось зараз, рано-вранці з’являються чорні скелі. Повсюди великі темні калюжі, а також світлі, такі світлі, що, здається, вони випромінюють світло. Морські їжаки на глибині нагадують фіолетові кулі, анемони відкривають свої криваві віночки, офіри[4] повільно ворушать своїми довгими волохатими руками. Я роздивляюся дно калюж, поки вдалині Дені жердиною з вістрям на кінці полює на кальмарів.
Тут шум моря приємний, наче музика. Вітер здіймає хвилі, які розбиваються об підошви коралів, це дуже далеко, але я чую найменшу вібрацію серед скель і напруження в небі. Виднокрай нагадує стіну, об яку з силою б’ється море. Іноді снопами бризкає піна й осідає на скелях. Починається приплив. У цю мить Дені ловить кальмарів, тому що вони своїми щупальцями відчувають свіжу воду з відкритого моря і виходять зі схованок. Вода поступово заповнює калюжі. Течія ворушить руками oфіур, хвилі здіймають хмари мальків, я бачу, як із заклопотаним і тупим виглядом пропливає риба-собака. Вже давно, із самого малечку, я приходжу сюди. Знаю тут кожну калюжу, кожну скелю, кожен закапелок — там розташоване місто морських їжаків, трохи далі повзають великі трепанги, тут ховаються вугрі, онаґо[5]. Я стою нерухомо, тихо, аби вони забули про мене, аби вони мене не бачили. Зараз море гарне і дуже тихе. Коли сонце високо в небі, над Турель дю Тамарен, вода стає легкою, ясно-блакитною, небесної барви. Гуркіт хвиль на рифах вибухає на повну силу. Засліплений світлом, кліпаючи очима, шукаю Дені. Море приходить через фарватер, тепер воно несе свої повільні хвилі понад скелями.
Коли я дістаюся до берега в гирлі обох річок, бачу Дені, який сидить вгорі на прибережному піску в тіні турнефорцій. На кінці його жердини, наче лахміття, повисли з десяток кальмарів. Він чекає мене не ворушачись. Сонце обпікає плечі, голову. Я миттю знімаю одяг і, голий, стрибаю з берега у воду, туди, де море зустрічається з обома річками. Пливу проти течії у прісній воді, поки не відчуваю животом і коліньми гострих камінців. Коли повністю опиняюся в річковій воді, обома руками чіпляюся за великий камінь і дозволяю воді обох річок змити з мене опіки моря і сонця.
Більше нічого не існує, нічого не відбувається. Є тільки те, що я відчуваю і бачу, блакитне небо, шум моря, що бореться з рифами, і прохолодна вода, що омиває моє тіло.
Виходжу з води, здригаюся попри спеку, одягаюся, навіть не обсохнувши. Пісок шурхотить у сорочці, у штанях, натирає ноги в черевиках. Волосся злиплося від соли. А Дені знерухоміло дивиться на мене. На його гладенькому темному обличчі застиг якийсь незрозумілий вираз. Сидячи в тіні турнефорцій, він залишається непорушним, обома руками спирається на жердину, з якої пістрявим лахміттям звисають кальмари. Він ніколи не йде купатися в морі, я навіть не знаю, чи він уміє плавати. Якщо він купається, то лише з приходом ночі, вгорі по течії Тамарен або в струмку Солоної водойми. Інколи йде далеко, в гори, в сторону Мананави, де разом з рослинами купається в струмках серед ущелин. Він каже, що цьому його навчив дідусь, аби бути фізично сильним і мати міцний корінь.
Люблю Дені, він знає стільки всього про дерева, про воду, про море. Всі свої знання він отримав від своїх дідуся і бабусі, теж старої негритянки, яка мешкає в Каз Нуаяль. Він знає назви усіх риб, усіх комах, знає усі рослини, які можна їсти в лісі, всі дикі фрукти, він здатен розпізнавати дерева лише за запахом або пожувавши шматочок кори. Він відає стільки всього, що з ним ніколи не занудьгуєш. Лаура теж його дуже любить, тому що він завжди приносить їй подаруночки — якийсь фрукт із лісу чи квітку, мушлю, шматок білого кременя, обсидіан. Фердинанд називає його П’ятницею, щоб поглузувати з нас, а мене — людиною з лісу, це дядько Людовік, якось бачачи, як я повертаюся з гір, так сказав.
Якось, було то давно, ще на початку нашої дружби, Дені приніс Лаурі маленьку сіру тваринку, таку смішну, з кумедною гострою мордочкою, він сказав, що це ондатра, але тато сказав, що це звичайна землерийка. Цілісінький день Лаура бавилася з нею, і тваринка заснула на її ліжку в маленькій картонній коробці, але ввечері, коли настав час спати, вона прокинулася і почала всюди бігати, наробила стільки гармидеру, що тато, зі свічкою в руці, прийшов у нічній сорочці, він так розлютився, що вигнав тваринку геть. Вона більше не повернулася. Гадаю, від цього Лаура дуже засмутилася.
Сонце вже високо в небі, Дені підводиться і кричить: «Але-ек-сіс!» Він так вимовляє моє ім’я. Тоді ми швидко йдемо крізь тростинові поля до Букана. Дені залишається, аби поїсти, в хижці свого дідуся, а я біжу до великого будинку під небесно-блакитним дахом.
Коли настає день і над вершинами Труа Мамель[6] небо світліє, ми з кузеном Фердинандом простуємо ґрунтовою дорогою, що веде до єменських плантацій. Залазячи на високі мури, ми проникаємо до заповідника, там живуть «впольовані» олені великих землевласників з Вольмара, Тамарена, Маженти, Барфута, Валґали. Фердинанд знає, куди йде. Його батько дуже багатий, він возив його по всіх своїх володіннях.
