Співробітник ЧК - Олександр Олександрович Лукін
— Ти що, заснув, Олексію? Вставай, вставай!
Альошка знехотя сів, відвертаючись од світла. Силін допитливо, намагаючись приховати усмішку, розглядав його.
Вигляд у Силіна був змучений. Щоки позападали. Від утоми він втратив свою звичку мружитись, і очі його здавалися тепер більшими і світлішими. Над вилицями набухли мішки.
— Нате ось, хлібця вам приніс. Мабуть, не їли ще? — сказав він. — А де Пантелеймон? Ей, друже, ти чого в куток забився? Йди, одержуй свою пайку!..
Пантюшка швидко перебрався на сусідній тапчан і сів на ньому по-турецьки, підібгавши ноги.
Альошці їсти не хотілось, але, бажаючи показати, що з ним уже все гаразд, він узяв простягнутий Силіним окраєць хліба і над силу заходився жувати.
Силін заговорив жваво:
— Не підвели ви мене, хлопці! Просто сищики, нат-пінкертони. Яку шпигунку піймали, ай-ай! Важливу справу зробили, це я серйозно говорю! Сволота була велика, і жаліти нічого… — Він не дивився на Альошку, але тому було від цього не легше, шматок застрявав у нього в горлі.
А Силін, мовби нічого не помічаючи, говорив:
— Звичайно, людину розстріляти — це, брат, не просто, тим більше жінку. Особливо, якщо з незвички… Пам'ятаю, на фронті, ще до революції, з нашого батальйону втекло двоє, дезертирували… Добралися вони до залізниці, примостились у порожньому товарному вагоні, навіть, від'їхали трохи, а на найближчій станції їх і схопили. Доставили прямо в нашу частину, влаштували польовий суд і — до розстрілу. Та як! Перед усім полком, щоб іншим не було унадно. Відвели нас з передової в ліс, вишикували ось таким чином… — Силін пальцем накреслив на матраці велику літеру П. — Виводять, значить, дезертирів. А вони, сердешні, ледве йдуть. Один молоденький був, трохи старший за вас. Плакав. А другий — років під сорок, кремезний мужчина, полтавчанин. Іде, спотикається і все промовляє: «Змилуйтеся, люди, сім'я, дітки малі…» Дітки, мовляв, сиротами лишаються. Зібрались офіцери. Генерал промову виголосив, що, значить, як вони є дезертири, то це ганьба на весь полк, і нехай їх самі полчани і розстріляють. Зрозумів, як загнув?
Кликнули охочих. Усі мовчать, жодного не знайшлося. Тоді генерал зволів нашому батальйонному самому призначити. Той фельдфебеля послав. Фельдфебель, звичайно, собака, інакших я і не зустрічав. Обійшов він стрій, відібрав чоловік десять. Я думаю, слава богу, мене хоч обминуло! І тут, як на зло, він викликає: «Силін!» І вийшов я, хлопці, вбивати своїх же товаришів…
Поставили їх до дерева, очі ганчірками позав'язували. Розстрілом фельдфебель командував. Дали залп, а дезертири як стояли, так і стоять. Розумієш? Усі такі ж розумні виявились, як і я. Всі в повітря випалили. Фельдфебель трохи не луснув від люті. Генерал галасує: «Зрадники, до суду віддам!..» Вистрілили вдруге. І, повіриш, знову жодна кули в них не влучила! Молоденький не витримав такого жаху, впав і давай качатися по землі. Вік проживу — не забуду, як він кричав!.. Прив'язали його до дерева. Тільки з третього залпу і закінчили всю справу…
Силін дивився на вогник каганця, що коптів, і обличчя його, освітлене знизу, здавалося складеним з кутів і тіней.
— Ось як було, хлопці, — сказав він, помовчавши. — Там ми кого вбивали? Свого ж брата-фронтовика, такого ж бідака, як і ми самі. Не хотів він воювати казна за що. А цю шпигунку я б розстріляв і оком не змигнув! Це ж ворог! Не те, щоб тобі ворог чи, скажімо, мені, — всій революції ворог. Ти подумай: вона ж бариня, генеральська дочка, все життя в розкошах жила, іноземні мови знала. Їй сам тільки наш запах гірший від цапиного, а пішла до нас у друкарки, щоб шпигувати. Дуже треба нашого брата ненавидіти, щоб на таке зважитися! І наробила лиха. Та ще б нічого, якби на тому скінчилося… — Він покашляв у кулак. — Сьогодні вона що хотіла зробити? Передати німцям, що ми відвели матросів, центр оголили. Адже коли вони про це довідаються — всьому кінець…
— Тепер не довідаються, — промовив Пантюшка.
— Гадаєш? А про того шпигуна, що втік, ти забув?
— Папірець же не в нього був.
— Мало що! На словах хіба не можна передати?
Пантюшка подумав і стривожено засовався на тапчані.
— А й справді! Як же тепер, товаришу Силін? Треба, значить, матросів назад!
У голосі Силіна з'явилися злі нотки:
— А я що кажу? Попов затявся, розумієш, і не зрушити його: як вирішили, так, мовляв, і буде. Ех, надто багато у нас начальства, кожен думає, що він Суворов. Киренко теж на його боці — от і посперечайся з ними!.. Чуєш, Олексію, Киренко ж на тебе злий. Чому, каже, він за шпигунку заступився? Сам, мабуть, біла кость, контра…
Альошка схопився.
— Я? Це я біла кость?
Силін потяг його за руку, примусив сісти.
— Сам винен: не треба було лізти. Знайшов кого захищати!.. Я Киренку кажу: «Ти що, Павле, цей же хлопчина сам її вистежив». І про батька твого розповів. Тільки тим і заспокоїв. Та-ак, Олексію, іншим разом будеш обережнішим: це ж тобі війна, з поспіху буває не розбереш, хто свій, а хто не свій. Думаєш, я не розумію, чому ти психонув? Я розумію, я, брат, усе розумію. Та не можна так. Воювати тільки починаємо, багато ще буде крові. Вороги всюди. Німці — що! Страшніший є ворог. Кожен буржуй на нас вовком дивиться, намагається в спину вдарити. Або візьми Бодуена. Подивився я сьогодні, як він живе. Скрізь фарфор, підлога паркетна, блиском блищить, на стелі янголятка намальовані і висять такі штуки для ламп, що я зроду не бачив. А в спальні під ліжком — гвинтівки. От тобі і янголятка!..
— Товаришу Силін, — сказав Пантюшка, — не розумію, який йому резон німцям допомагати, його ж країна теж з німцем воює. Він якось на мітинг приїздив. Народу була сила. Сам думний голова
