Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— Ні, записала я точно, — голос звучав жорстоко. — Це мене знову обманули.

Григорій затремтів від радості. От і все. Дожив, дочекався… Щойно почуте ним означало: другий день тижня, вівторок, о восьмій годині вечора. Про місце, де відбудеться аварія, вони з полковником домовились раніше.

Сьогодні неділя. Отже, залишився один день — понеділок. Завтра він влаштує свої справи, вигадає кілька листів родичам, які мешкають в американському секторі і просять розшукати свої сім’ї. Листи будуть зворушливі. Керівник відділу повинен особисто поговорити з цими людьми, тож виїхати можна буде раніше. Тільки б не подзвонив Нунке. Адже він може запідозрити, що Григорій розповів Берті про Лютца, тоді виникнуть неприємності. Треба зберегти Мишка Домантовича, зникнути так чисто, щоб на нього не впала найменша підозра. Мабуть, полковник усе передбачив, і «загибель» Григорія влаштують помпезно. І все одно хочеться попрощатися з Нунке. Зараз той у такому становищі, що, довідавшись про нову катастрофу, нікому навіть не заїкнеться про неї. Адже це він привів Григорія у школу, опікувався ним, довіряв, врятовував від підозр Шлітсена. І такий досвідчений шпигун потрапив у пастку! А тепер до всього приєднаються ще й його родинні справи, про які знає тільки Григорій. Складний клубочок виходить!

Провал з диверсією по отруєнню худоби також запишуть па рахунок Нунке. І він мовчатиме.

Григорій підходить до столу, бере аркуш паперу і, посміхаючись, щось пише.

Тиша. Жахлива тиша спорожнілої квартири.

Раніше Нунке цього не помічав. Повертаючись пізно ввечері додому, він мерцем падав у ліжко, часом навіть у сорочці й шкарпетках. А вранці нашвидкуруч заковтнув сніданок, приготовлений старою служницею, не відчуваючи його смаку, — думав про безліч термінових справ, відкладених з учора на сьогодні. Що й казати, не та вже працездатність, даються взнаки роки. Особливо гостро відчував він їх після важкого захворювання грипом. Організм був безсилий опиратися хворобі, і вона поступово доконувала.

Зітхнувши, Нунке запалює сигарету і відразу ж кидає її в попільничку. Лягає на канапу, простягає руку до журнального столика, бере лист.

«Берта!» При спогаді про неї Нунке охоплює жах. Перед від’їздом вона про все здогадалась. Він пригадує квапливе збирання, холодне прощання. Берта вже ніколи не повернеться.

Рука стискає листок. Рядки, мов вогненні блискавки, пронизують усе його єство.

— Ніколи, — вголос повторює Нунке, і раптом слово це набирає якогось реального, відчутного змісту, сповнює серце крижаним холодом. Його б’є лихоманка.

Нунке підхоплюється, очі його розширені від жаху.

— Треба щось робити! Треба повернути їх, розшукати… Повернути, повернути! — безтямно вигукує він.

А в голові тривожно пульсує думка — ні, вже не повернеш. Берта про все здогадалася. Могла у відчаї розповісти й Гансу. Навіть якщо вій поверне їх силою, з цього нічого не вийде.

Якими очима дивитимуться на нього Берта й Ганс? При спогаді про сина його охоплює сум — для Нунке це нове, досі невідоме почуття. Здається, все валиться на нього, величезні кам’яні брили ховають його під своєю вагою. Він з сумом оглядає кімнату, очі його швидко перебігають з картини Ріделя на старовинний годинник у позолоченому корпусі, вивезений з Польщі, обмацують старовинні меблі… Все це він збирав для них, для своєї сім’ї. Хотів створити затишок, щасливе життя, а тепер… — Важко навіть уявити, що в листі написана правда. Може, Берта хотіла помститися, вилити біль, гіркоту і образу? Так часом трапляється, коли хочеться зігнати злість на близькій людині.

Нунке бігає по кімнаті, наче звір у клітці. Вперше він настільки розгублений, що не знає, як бути. Зачепився за стіл, і звідти йому киває китайський мандаринчик, подарований Шульцем у день народження. Киває, немовби стверджуючи правдивість усього викладеного в листі. Ніби мовчазною згодою підтримує Берту і дітей. Нунке відводить очі від мандаринчика, погляд його впирається у потьмянілі рами — по один бік портрет батька, по другий — матері.

«Як дивно тоді одягались», — несподівано думає Нунке, вдивляючись у пожовклі фотографії. І раптом йому згадалися роки дитинства. Він інстинктивно шукає втіхи у матері. Її ласкава прохолодна долоня лягає йому на розгарячілий лоб… Шовкове волосся лоскоче щоку, коли мати схиляється над ним… Дивна звичка — замислившись, м’яти мочку вуха… Десь він зовсім нещодавно бачив цей знайомий з дитинства жест, тільки де, коли?.. Таж цей жест успадкував від бабусі Ганс. Запрограмований у генах, він відродився в його сині. А може, Ганс не тільки це успадкував від бабусі? Адже вона теж ставала впертою, коли її зачіпали за живе. Усі фон Крони були воїнами і завойовниками, голос крові не може не прокинутись у Гансі. Адже заради таких, як він, було вбито Лютца.

Мати Ганса не була уродженою фон Крон, в її родині немає потомствених військових, вона й сама, ласкава, ніжна, намагалась навчити сина доброти… Невже її гени виявились у Ганса сильнішими, ніж гени фон Кронів, і Лютц зумів зіграти на них?

Голова тріщить, тіло — немов закуте у крижаний панцир. Не в змозі далі терпіти самотність, Нунке підходить до телефону. Треба терміново подзвонити Фредові. Адже він учора повернувся з Гамбурга і, можливо, заходив до батьків Берти.

Раптом жахлива підозра обпекла Нунке: а що як Фред, єдиний, хто лишився живим з тих, хто знав правду про Лютца, розповів про це Берті? Треба було тільки натякнути їй — і вона б про все здогадалась. Ні, цього не може бути. Фред — тепер єдина близька йому людина, якій він довіряє більше, ніж іншим, на яку може цілком покластися.