Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
Він завважив на березі Петруся — непорушно сидів над водою, в журі. Ярослав намірився був підійти, але в останню мить передумав. Бо про що говоритиме? Про тиф? Пісню? Аби теревенити? Ні! Нема охоти. Краще вже у штаб.
— Де ви пропали? — перестрів його в коридорі Паліїв.
— Ніде. Іду…
— Ви потрібні командувачу, — суворо сказав ад’ютант Тарнавського, не зважаючи, що був чином нижче від Грицана.
Генерала і Шаманека Ярослав застав над картою — обидва щось мудрували, тицькаючи олівцем то в одну точку, то в іншу.
— На ваш поклик, пане генерал, отаман Грицан з’явився! — голосно відрапортував. — Слава Україні!
— Сідайте і… не кричіть, отамане, — Тарнавський кисло скривився, поморщивши втомлене від безсоння лице.
— Слухаю, пане генерале…
— Поїдете в другий корпус, у штаб Вольфа, — замислено тлумачив генерал Тарнавський. — Як ви знаєте, після відступу з Житомира корпус зараз перебуває в трикутнику Троянів — Кодня — Тулин…
— Знаю, — кивнув Грицан, але при слові «Кодня» мимоволі здригнувся; і Оксана, безперечно, зреагувала б…
— Ваше завдання — переправити корпус під Брацлав.
— Зрозумів, пане генерале.
— Крім того… — Тарнавський пильно глянув йому в очі.— Займіться агітацією тамтешніх людей… Може, хтось пристане до нас.
— Зрозумів, пане генерале.
— І будьте обережні — тиф.
— Коли накажете відбути?
— Зараз. Машина Устимчика чекає. Відповідні документи від мого імені підписані,— і генерал кивнув головою. — В дорозі докладно вивчіть те, що в пакеті.
— Я виконаю ваш наказ.
— Дай вам, Боже, щастя! — благословив Тарнавський. — Не забувайте про тиф….
— Спробую… — всміхнувся Ярослав і одразу подався на квартиру за речами. Вітер рвучко рвав з дерев розкішні їх шати, влаштовував жовті заметілі, обвіхолюючи Ярослава. З Оксаною вирішив не прощатися: ще, чого доброго, надумає поїхати… Він лише написав їй записку. Правда, трохи згодом, уже в машині, покартав себе: все-таки це не зовсім чесно. Однак виправдав свій вчинок у такий спосіб:
— Місю, — звернувся до Устимчика, — як вернешся, перекажеш Оксані, що генерал послдв мене терміново, і я не зміг зайти до неї в школу.
— Та що мені, важко? Скажу.
Мовчало поле, щось журливе було в ліску, який миготів поза вікнами машини. Жалібно здригався останній листочок берізки, зрідка червоніли ягоди горобини, скляніла в озеречку вода. Крайнеба висіла дощова хмара…
У Троянові стрільці зустріли Грицана привітно, але перше запитання було таким несподіваним, що він аж розгубився:
— То правда, що з Італії на поміч нам ідуть українці-полонені? Чи то тільки чутки?
— Правда! — збрехав Ярослав.
Йому було неприємно за цю оману, але розумів, що зараз вона необхідна, що здатна на якийсь час підтримати дух людський. А добрий настрій збадьорює душу й зміцнює тіло. Ні, не треба бідкатись! Адже лікар нерідко також каже хворому неправду, і хворий одужує.
Розшукавши штаб корпусу, Грицан вручив Вольфу пакет од Тарнавського. Той довго читав і довго роздумував. Нарешті туго видобув слово:
— Що ж, Брацлавщина — то Брацлавщина.
— Яка потрібна від мене поміч?
— А чим ви, отамане, спроможні допомогти? Ліками? Зброєю? Продовольством? — питав, наче забивав цвяхи.
— Хоча б морально…
— ідіть між стрільців…
— Якою сотнею командує Вайда?
— Отою, що на околиці Троянова…
— Тоді добре, піду до нього.
Грицан прочалапав по багнистих плесах метрів сто, як почув за спиною знайомий голос:
— Привіт!
Грицан вмить озирнувся. Звичайно, Вайда! Ну й прекрасно! Буде легше. Принаймні є бодай одна знайома душа.
— Привіт! — втішно простяг руку.
— Ти яким чином тут? Послали, чи що?
— Послали…
При стрільцях він не міг признатися, чому його відряджено саме в Троянів. Розповів пізніше, коли Вайда повів його перекусити і коли залишилися на самоті.
— Брацлавщина — то Брацлавщина, — як і Вольф, знизав плечима Вайда. — Нема ніякої різниці. А щодо агітації троянівців у Галицьку Армію, то… Щиро — не завдавай собі клопотів. Безнадійно. Ми без тебе агітували. П’ятеро, здається, записалися, взяли пайок, а на ранок — мов корова язиком злизала.
— Та я не дуже поривався агітувати… — доїдаючи черству шкуринку, відкрився Грицан. — Чужих у чужу армію? Сміх! Вони ж самі за себе не хочуть повоювати…
— Ну, тоді ще по чарці…
— Мені ж треба до Вольфа… до командування корпусу.
— Тоді — за командування! — підморгнув Вайда. — Тебе послав Тарнавський, отже, командування — це ти. А те, як ти кажеш, командування саме без чарки не їсть…
— Хіба по одній ще…
— Де ночувати думаєш?
— Не знаю.
— В такому разі беру до себе.
Підняти корпус на ноги, зрушити з місця — виявилося справою нелегкою: стрільці вже прижилися в Троянові, облінилися, обайдужіли, дехто навіть пристав у прийми. Ніхто нікуди не хотів іти — хіба в Галичину, але в Галичині порядкував
