Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Всеволод Зіновійович Нестайко

Диктант закінчено.

— Тепер уважненько перевірте і здавайте,— ніжно-ніжно, як ніколи, каже Галина Сидорівна і усміхається до нас підбадьорливо — підтримує.

Сопуть учні, носами в диктант упхавшись,— перевіряють. Аж піт на лобах виступив від напруги.

А мені літери в очах стрибають, розсипаються на всі боки — не вчитаю. Не можу.

От уже вихопився з-за парти Карафолька, поніс. Перший. Вискочка!

Он уже й Мацієвський, і Гребенючка потягли. А я ще й до половини не доповз.

І раптом — двері розчахнулися і в клас влетів Ява. Я аж підскочив: живий!

Живий-то живий, але — матінко! — який у нього вигляд! Захеканий, скуйовджений, мокрий, весь у болоті з ніг до голови.

Слідом за ним у клас вкотився такий же забрьоханий Собакевич.

Галина Сидорівна поточилася й трохи не впала.

— Що це означає?!.

Ява мовчав, опустивши голову. І Собакевич не гавкнув, як минулого разу, не загарчав навіть, а підібгав хвоста і сховався за Яву.

— У тебе щось сталося? Щось трапилося? Вдома?

Ява мовчав.

— Де ти був?

Ява нарешті розтулив губи:

— У плавнях.

— Що?!. У плавнях?! Що ти там робив?

Ява опустив голову ще нижче і тихо сказав:

— Рибалив.

Мені здалося, що всередині у Галини Сидорівни стався вибух. І по всьому класу полетіли осколки.

— Що?!. Що?!. Замість екзамену ти пішов рибалити?! Ну… ну, знаєш, це вже занадто! За-над-то! Це просто… просто обурливо! Так от — складатимеш екзамен восени! Як двоєчник! Вважай, що ти одержав двійку! Переекзаменовка в тебе! Будеш тепер ціле літо готуватися. Це тобі наука за всі твої художества. Іди! До побачення!

Ще якусь мить Ява стояв, не вірячи, що це сталося. Він був такий маленький-маленький і жалюгідний.

Ех ти, «мама — депутат»! Ех ви, «інстанції, що вимагають п’ятірок»!..

Я бачив: ще мить — і Ява заплаче… У нього вже закипали сльози на очах. Але ви не знаєте, який він гордий! Хіба він допустить, щоб хтось бачив, як він плаче. Ява крутнувся на місці і прожогом вибіг з класу. Вірний Собакевич — за ним.

— Хто здав роботу, можете йти,— замерзлим голосом сказала Галина Сидорівна. Але навіть якби вона й не сказала цього — я не лишився б у класі, клянусь! Побіг би за Явою.

Не думаючи навіть дочитувати диктант, я кинув його на стіл і вискочив за двері.

Проте Яви я вже не побачив. Я сіртонувся в один бік, в другий — Ява зник, як булька на воді.

І знову я бігав по селу, витягнувши шию, і зазирав по всіх усюдах. Але марно. Мов поранене пташеня, він забився, мабуть, десь у кущі і там на самоті кухлями, з присьорбом, пив своє горе. Може, й плакав, хтозна… А в такі хвилини не хочеться бачити нікого, нікого в світі.

І ви не думайте — я шукав його не для того, щоб розрадити, поспівчувати (хіба розрадиш людину в таку мить!). Я тільки хотів, щоб він бачив, щоб він знав, що я поділяю його горе і готовий зробити для нього все. Я б ні слова не сказав йому, тільки подивився б в очі, і він би все зрозумів.

Ще зовсім недавно я з прикрістю думав про своїх батьків, що вони не депутати і це може дорого коштувати мені. І раптом — о, зрадлива доле людська! — не я, а Ява, депутатський син, заробив переекзаменовку. Де ж справедливість? Нічого не розбереш у цьому світі.

І ще — я ламав собі голову: що ж сталося? Чого він опинився у плавнях? То дурниця, що він рибалив,— ніколи в житті! Він нізащо б не пішов на риболовлю замість екзамену, та ще без мене. Не повірю, хоч ріжте! Мабуть, це пов’язано з отими шпигунськими справами. Але коли він устиг? Пішов звечора? Без мене? Нічого не розумію!

Довго я блукав по селу. І до річки ходив, і на вигін, і на кладовище навіть зазирнув (ми там колись чижів ловили).

Потім подумав: «Може, він уже дома — обід скоро». Підійшов, зазираю з-за тину обережненько (не хочеться дідові на очі попадаться, щоб не розпитував). Не видно щось Яви.

По сусідству, за високим дощаним парканом — садиба Книша. Та он і сам він — сидить на даху нової, не добудованої ще хати, кладе черепицю.

Вийшов надвір дід Варава — з відром, до криниці.

Побачив діда Вараву Книш, голосно привітався згори:

— Здрастуйте, дєдушка!

— Здоров! — буркотнув невесело дід.

Тоді Книш несподівано, з робленим співчуттям:

— Я чув, у вас прикрість больша. Хлопчик вашенький екзамена в школі завалив. Один на все село… От же, їй-богу!

Похмуро мовчить дід Варава. Мовчки крутить корбу, витягаючи з криниці відро.

— Жалко їм було, щоб хлопець перейшов у шостий клас,— веде далі Книш.— І це, ма’ть, спеціально. Знають же, що мати передовик, депутат, та ще й у заграничній командировці,— так щоб насолить… От же, їй-богу! Ой!

Книш якось незручно повернувся, на черепиці сидячи, і мало не поїхав униз по даху.

Я з ненавистю дивлюсь на нього і, зціпивши зуби, шепочу: «Упади! Упади! Упади!»

Дід Варава мовчки вислухав Книша, витяг відро і, не кажучи ні слова, почовгав у хату.

Книш почав умощуватись зручніше на даху і раптом таки посковзнувся, зірвався, прогуркотів по даху і — геп! — на землю. Наче враз подіяло моє заклинання.

Я радісно захихикав.

Книш, крекчучи, підвівся.

В цей час із хати (із старої, що з новою поруч) вийшла Книшиха.

— О, ти уже зліз? — спокійно здивувалася.

— Ізліз, ізліз! Щоб ти так усе життя злазила! — сердито прохрипів Книш, потираючи забите сідало.

Тут мене мати вгледіла і покликала обідати.

Після обіду аж до самісінького смерку ходив я по селу як неприкаяний. Місця собі не знаходив.

Опустився на землю синій вечір. Засвітилися в хатах вікна, чорний морок садків прокреслюючи.

Сів я попід Явиним тином і вирішив — хоч до ранку сидітиму, а дочекаюся. Щоб зручніше — сіна в сусідів через дорогу наскуб з копиці. Та тільки вмостився гарненько, зирк — Ява. Повільно-повільно, як привид, суне.

Підхопивсь я, зірвався на рівні ноги, хотів кинутися до нього, та враз і став. Збагнув — не до мене йому зараз, перед відповідальною «товариською» зустріччю з дідом. І не озвався до Яви, не ворухнувся навіть, щоб не виказати, що тут я.

Похиливши свою грішну голову, мов приречений на ешафот, важко зійшов Ява на ґанок. Рипнув дверима. Щез.

А я дивлюсь на освітлене вікно хати,