Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

— Ви нас зрадили, — долетіло до Вайди.

— Що-що?

— Галичани продали Денікіну Київ!

— Не будь Петлюрою!

Вайда з натугою посміхнувся. Різко заболіло в голові, і незабаром він заснув. А прокинувся у Попільні.

Тут зупинилися обидва корпуси — Перший і Третій. Армія була боса. Справді, босоніж ходили по Попільні. А ще була туга за Галичиною. І повні протилежностей чутки: Антанта визнала ЗУНР і не визнала, поляки покидають Галичину й не покидають…

Повний моральний надлом: ніхто не хотів нікуди іти. Ніяка Одеса! Ніякий Київ! Хай воює Петлюра, як хоче!

Петлюрівці з Петлюрою казали: ви, галичани, зрадники, а ваш диктатор — хам! Його треба розстріляти…

Вайдина рана поволі заживала. Одного разу, гуляючи на свіжому повітрі, почув стрілянину на вокзалі. Почалапав із цікавості. Побачив звичне — билися галичани і петлюрівці. Виявилося, що галичани забрали вагон продовольства, а петлюрівці не давали. Отут і пустили в хід зброю, люто, ненависно.

«Так буде й надалі…— подумав Вайда і глянув на братів перстень, якого ніколи не знімав з правиці, ласкаво погладив. — Братові добре… Здихай — і тобі буде добре!..»

Через кілька днів, коли себе вже більш-менш нормально почував, попросився, аби його пустили до Вінниці.

— Наречену хочу зобачити.

— їдьте, — не заперечував лікар, прикислий галичанин без одного ока. — А як буде там вам добре, то й не вертайтеся…

Полив дощ. Ніби на зло. Але Вайді байдуже. Він наснажувався мріями про зустріч з Танею. Добре, що вона є на світі. Принаймні він має для кого жити. У Козятині застав товарняки — виявилося, що то везуть пшеницю у Польщу. Вайда обурювався. Але його ніхто не слухав і ніхто на нього не звертав уваги — махнув рукою і таким же товарняком добрався до Вінниці.

Дощ перестав. Було тепло і свіжо. Яскраво, наче весною, зеленіла трава. Здавалося, земля ожила. Вайда розшукав шпиталь галицьких стрільців. Він був певен, що Таня тільки тут, бо де ж іще їй бути. Дебела санітарка покивала головою: так, так, Таня Острогляд у нас, зараз покличу…

Через хвилину він побачив її, свою Таню. Перед сходами на другому поверсі. Мить дивилась на нього. А тоді побігла. Вона не летіла на крилах, вона не линула по-лебединому. Вона бігла — бігла так, що спіткнулася і впала. У великих сірих очах під тонкими бровами не було болю — був жах. Дивилась на його перебинтовану голову й мало не мліла.

— Що з тобою?

— Дряпнуло трохи в Києві…— недбало, байдуже промовив, лише б вона не хвилювалася. — Як ти?

— У шпиталі все…

— А Оксана?

— Школу відкрили. Вона тепер там.

— Про Ярослава нічого не чути?

— Він тут.

— Тут?

— Так, при генералові Тарнавському.

Вона озирнулася. І Вайда озирнувся. При вході, біля дверей, застиг Петрусь Дударик. З букетом айстр. Він стояв і розгублено дивився на Антона.

— О, кого я бачу! — виручив його Вайда.

— Добрий день… — Петрусь наблизився, подав зволожену руку, очі його бігали, ніби він не знав, куди їх подіти.

Вайда подумки всміхнувся. Він поблажливо співчував йому. Ще б пак! Іти до дівчини — й зустріти свого суперника! Спробуй — та ще в такому юному віці! — не розгубитися, спробуй бути твердим і вдавано байдужим.

— Ну, здоров! — Вайда простягнув руку.

— Вітаю… — пролепетав Дударик, уже ховаючи очі, він до того розгубився, що не відав, як поводити себе далі; якось блискавично тицьнув Тані букет. — Це для хворих… — тремтливі руки його зраджували. — Передай, Таню…

— Ой брешеш! — жартома покивав пальцем Вайда. — Хворим, як і пораненим, потрібні не квіти, а смачна їжа.

— Направду для хворих, — переконував Дударик. — їм я співаю подеколи… Правда, Таню?

— Правда.

— То я піду…

— Куди ж? — притримав його Вайда.

— Ну, зараз буде репетиція…

Він обережно, сумирно вивільнився від Антонової руки й ледь не побіг. Лиш рум’янці залишив…

— Приходь завтра, погомонимо! — кинув йому навздогін Вайда, чмихаючи під ніс.

— Чудний, — сказала Таня. — Щоразу квіти приносить… Я вже не знаю, куди їх ставити.

— Для хворих? — посміхнувся Антон.

— Ага, для хворих! Для мене!

— Кохає…

— Він нічого не каже… Тільки квіти приносить…

— Значить, кохає.

— Не говорить такого, — і вона зарум’яніла. — Я однесу їх і прийду… Зачекай трошки…

Вона повернулася хутко. І вони побрели в лісок, що розкинувся неподалік. Свиснула синичка, постукав трохи дятел, і знов безмовна тиша, знов німотність. Таня збирала опале листя… В прозорих пальцях воно яскраво жовтіло.

— Гарно тут, — зворушено мовила. — Правда?

— Правда, — сказав Вайда й обійняв її.

Вона відповіла на його поцілунок, ледь розкривши вуста. Довго, якось особливо й незвично дивилася йому в очі й раптом зойкнула:

— Візьми мене!..

— А як хлопці беруть дівчат… — пролепетала й сховала лице в його грудях. — Візьми мене… Твоєю хочу бути… Я нікого не мала, я тебе хочу мати…

Повітря було таке сухе, що нічим дихати. Проїхала підвода неподалік — і курява. А після дощу в село часом приходять вовки… Вайда