трапилось?» — «Гляньте, он куля летить». Мехті також задер голову і наткнувся на молоду дівчину-мороженицю, яка дуже нагадувала собою зображення на старих цигаркових коробках «Южанка». «Пробачте, будь ласка». — «Е, дрібниці, візьміть ескімо». — «Не можу, руки зайняті». Важко було носитися з чемоданом і полотнами по довгих, багатолюдних вулицях Москви. «Ну й Москва!» Він зупинив таксі. У Москві з'явилися тоді перші «емки». «На Ленінградський вокзал, — сказав Мехті, — тільки покатайте мене трохи по місту». Незабаром вони подружили з шофером, той докладно розповідав юнакові про кожну площу, про пам'ятники Москви. Ось спуск Кузнецького мосту. Петровка… І тут Мехті здалося, що молодий шофер надто вже розхвалює свою «емку». І він заявив шоферу, що той їде зараз на бакинському бензині. Потім він з гордістю говорив про це й іншим шоферам, наче тільки тепер, коли Мехті побачив тисячі машин, він почав розуміти, як багато важить у житті країни його рідне місто… В Баку йому казали, що в Охотному ряду найбільша споруда — це Будинок спілок, та з ним, певне, жартували. Будинок спілок майже губився поряд з двома гігантами: готелем «Москва» та Будинком Раднаркому. А ось і Історичний музей, зубчаті стіни Кремля. Серце Мехті схвильовано билося… Перед ним були Красна площа, Мавзолей. «Зупиніться». — «Тут не можна зупинятися, — сказав шофер, — можете потім пройтися пішки». Треба було поспішати на вокзал, компостувати квиток, щоб сьогодні ж поїхати «Стрілою» в Ленінград, і Мехті з жалем відкинувся на спинку сидіння. Та за мить знову пожвавішав. Він побачив годинник Спаської вежі, собор Василія Блаженного, потім Москву-ріку… В Ленінграді Мехті зустрів одного з своїх бакинських товаришів і дуже зрадів цій зустрічі. Вони обидва готувалися складати екзамени до Ленінградського художнього інституту. Товариш його пройшов по конкурсу, а Мехті в інститут не потрапив. Цілу ніч він блукав з товаришем по місту, понад Невою, прислухаючись до глухих гудків пароплавів. Мехті йшов, похнюпивши голову, а товариш як міг заспокоював його, і тон у товариша був такий, наче він пробачався, ніби це з його вини Мехті не прийняли в інститут. Мехті соромно було повертатися в Баку ні з чим. У нього краялося серце, та він намагався триматися мужньо, йому хвалили факультет іноземних мов. Мехті вступив до Ленінградського педагогічного інституту іноземних мов, і уже в перший рік навчання дивував своїх учителів і професорів чистотою вимови. У нього ставало дедалі більше друзів; його вражали широта душі і простота товаришів-росіян. Вій багато дечому навчився у них. В інституті Мехті став редактором стінгазети «Лінгвіст», і частенько оформлені ним газети діставали перші премії на ленінградському огляді стінгазет… Усі вважали Мехті уже своїм, ленінградцем. Він акуратно відвідував зимовий басейн, і в одному з всесоюзних змагань з стрибків у воду ввійшов у першу десятку. Це було в Ленінграді, на вулиці Правди… Він часто відвідував музеї, Петергоф, Ермітаж, подовгу стояв перед великими витворами мистецтва. В глибині душі він затаїв мрію повернутися коли-небудь до живопису. З усіх дисциплін Мехті загалом встигав, і тільки з військової справи у нього були трійки. Він вважав, що може стати ким завгодно, тільки не військовим. Іноді Мехті на шкоду одній дисципліні захоплювався іншою. Своїми відповідями він викликав, наприклад, захоплення професора-історика, зате несподівано завдавав жалю професорові логіки. Проте до екзаменів він підтягувався і складав їх добре. Взимку Мехті ходив на лижах. Спочатку його вчила Женя, чорноволоса, надзвичайно мила дівчина, та вже через рік він сам почав учити її віртуозної лижної ходьби, водячи дівчину по таких кручах, що в неї перехоплювало подих. На той час він уже володів французькою, іспанською і німецькою мовами… Знову Москва. Море вогнів. Місто виросло; вулиці його стали ширшими, величнішими. Ніде життя не вирувало так, як у Москві! Мехті йшов знайомими вулицями і не пізнавав їх. По Охотному ряду вже не ходили трамваї, — тут плавно котилися тролейбуси. На одному з них, двоповерховому, він поїхав на Всесоюзну сільськогосподарську виставку, яка відкрилася зовсім недавно. Юнак захоплено дивився на чудові павільйони республік. Біля білоруського павільйону окремою купкою стояли іноземні кореспонденти.
«Гм, райський куточок влаштували, — морщачи носа і кривлячи губи, зауважив кореспондент, одягнений, незважаючи на спеку, в шкіряну куртку, вимережану «блискавками». — Та тільки чи скрізь у них так?» Він говорив по-французьки, але трохи з акцентом, його супутники посміхнулися. Мехті, що в цей час проходив повз них, почув останню фразу журналіста і мимохіть зупинився. Іноземці покликали його до себе. Мехті підійшов. Кореспондент у шкіряній куртці зміряв його поглядом. Мехті був у звичайній голубій тенісці, парусинових штанях і тапочках.
«Ви… ви», кореспондент з «блискавками» заклацав пальцями, шукаючи потрібного слова. «Говоріть по-французьки, я вас зрозумію», перебив його Мехті. «О! о! — здивовано вигукнув іноземець і спитав по-французьки: — Де ви навчилися французької мови?» — «В інституті». — «Чудово!» — «А що ж тут особливого?» добродушно посміхнувся Мехті. «Скажіть… Чи не відповіли б ви мені на кілька запитань?» — «Коли зможу, відповім». Кореспонденти повідкривали свої: блокноти. В цей час до Мехті підійшли двоє юнаків — українець і узбек у кольоровому халаті. Кореспондент у шкіряній куртці іронічно оглянув немудрий одяг Мехті й сказав щось своїм колегам по-англійськи. Мехті погано знав англійську мову, але з вимови кореспондента догадався, що це американець. «Скажіть… гм… що ви вважаєте головним у житті? Багатство? Успіх? Чи, можливо, — він посміхнувся, — роботу?» — «Головним у житті, — твердо відповів Мехті, — я вважаю ясність мети». — «Ясність мети? Що ж таке, по-вашому, ясність мети?» — спитав журналіст. «Як би це вам пояснити… — в очах Мехті майнув вогник завзяття. — Ми ось говоримо, що треба будувати нові міста, і на карті з'являється назва нового радянського міста. Ми кажемо: більше металу! — і випускаємо нові трактори, автомашини, верстати, турбіни. Ми говоримо про боротьбу за достаток продуктів і показуємо вам результати цієї боротьби… Оце і є ясність мети… Зрозуміло?» — «Н-не дуже», буркнув американець. «Шкода, — Мехті посміхнувся. — А втім, я так і думав, що ви цього не зрозумієте!» Кореспондент так і не занотував нічого в свій блокнот, а Мехті підхопив під руки узбека та українця і приєднався до гомінливого святкового людського потоку. «Що ти їм пояснював, друже?» — спитав українець. «Пояснював найпростіші речі, та, як видно, вони не зрозуміли або не захотіли зрозуміти». Вони зайшли в чайну біля павільйону Російської Федерації і весело пили там чай з бубликами…
…І ось 1941 рік. Війна… Таня з
