Прерії Арктики - Ернест Сетон-Томпсон

Вона спритно втікає від переслідувачів у лісі, але повільно біжить по рівнині, і гарний бігун може легко її наздогнати.

МІНЛИВІСТЬ ДОЛІ В ЖИТТІ ДИКИХ ТВАРИН

Під час подорожі нас дуже здивувала нечисленність деяких видів тварин і постійні розмови місцевих жителів про те, що кілька років тому цих тварин було в багато разів більше.

Траплялося й навпаки, але рідко.

Приміром, за тиждень, проведений у Форт-Сміт, Пребл щоночі ставив 50 мишоловок, а спіймав за весь час лише одну землерийку та одну полівку. Чотири роки тому він ловив на тім же місці 30–40 полівок за ніч.

Три роки тому теплого ясного вечора можна було спостерігати до сотні ондатр. Тепер же — за півроку! — я й дюжини не нарахував, хоча вів спостереження регулярно.

Зникла й червона білка. Але найбільше вражає, звичайно, цілковите зникнення зайців, котрі кишіли тут за три роки до цього.

Варто було простежити, чи стосується це всіх ссавців. Очевидно, ні. Тому що оленячі миші, рисі, бобри й карибу водилися в достатній кількості. І все-таки нинішній рік не був роком-максимумом для цих видів. Спостереження показали, що торік тварин було набагато більше.

Ведеться лише один постійний статистичний облік, за яким можна отримати уявлення про кількість тих чи інших звірів — облік торгівлі хутряним крамом.

Збереглися дані за 200 років, і якщо почати з того моменту, коли скупники хутра поширилися по всьому континенті, ці відомості — єдино правильний критерій, за яким можна судити про численність того чи іншого виду. Адже на звірів полюють по всій країні, хутра продаються головним чином через Компанію Гудзонової затоки, тому з їхніх даних можна робити висновки про відносний підйом або спад чисельності того чи іншого виду диких тварин.

Переглядаючи звіти Компанії за 85 років (я беру за точку відліку 1821 рік — коли Компанія потіснила сильних конкурентів), насамперед я відобразив ці дані графічно і відразу з’ясував цікаві факти.

Лінія, що відбиває графічно промисел заячих шкірок, цілком збігається з такими ж лініями в рисей, куниць, скунсів і лисиць.

Коливання в промислі ондатри пояснюються підвищенням і зниженням рівня води в річках, яке на Північному Заході відбувається циклічно.

Лінія промислу вовків не відбиває взаємозв’язку з іншими видами тварин й існує ніби сама по собі. Знищення величезної кількості вовків з 1840 по 1870 рік пояснюється, імовірно, застосуванням стрихніну, що з’явився тут уперше саме в цей період.

Лінії ведмедя, борсука й росомахи — досить плавні. Те саме можна сказати й про єнота.

Із усього сказаного можемо зробити такі висновки:

1. Кожен вид досягає піку своєї чисельності, максимуму, приблизно раз на 10 років.

2. У різних видів періоди не обов’язково збігаються.

3. Пояснюючи коливання, варто шукати не причину росту числа тварин (тому що ріст — явище нормальне), а руйнівну силу, яка поклала край зростанню.

У трьох різних групах ця руйнівна сила різна.

ПЕРША ГРУПА. У цій групі кількість їжі й число ворогів майже не змінюються. Із тварин цієї групи ми вели спостереження за ондатрою і бобром, причому більш типова ондатра. Для неї згубний раптовий різкий підйом води після утворення криги — у цьому випадку всі ондатри тонуть. Не краща й сильна холоднеча після посушливого літа й осені, коли водойми промерзають до дна. У таку пору ондатри або вмирають із голоду, або переселяються взимку в інші місця. Під час цього вимушеного переселення вони часто стають здобиччю ворогів.

ДРУГА ГРУПА. Тут популяція росте доти, поки епідемія (епізоотія) не знищить тварин, які розплодилися надміру. Заєць-біляк — єдиний, напевно, наочний приклад, але є підстави гадати; щось подібне відбувалося й із бобрами. Я не маю точних даних про мишей і лемінгів, але думаю, що й вони підвладні такій самій мінливості долі.

ТРЕТЯ ГРУПА. Це хижаки, чиє існування залежить від зайців, насамперед рись і лисиця, не враховуючи дрібніших хижаків. У деяких випадках, наприклад з тією ж таки куницею, надлишкове харчування, по суті, такий само несприятливий фактор для розмноження виду, як і недостатнє харчування. Пік, рік-максимум, для куниць збігається з середнім роком для зайців.

І все-таки мінливість долі в зайців просто феноменальна. При зростанні популяції вони дають два-три приплоди на рік (і в кожному по 8-10 зайченят), а при зниженні — один приплід із двох-трьох дитинчат. Що обумовлює таку закономірність — приплив фізичних сил чи невивчені магнітні або сонячні цикли, — не відомо.

ПОЇЗДКА НА ПЕЛІКАНІВ ОСТРІВ

Ми ще й досі сиділи у Форт-Сміт через перешкоди, які чинили нам наші індіанські друзі й, щоб не гаяти часу, вирішили досліджувати Пеликанів острів.

У більшості людей слово «пелікан» асоціюється з тропіками, але орнітологам давно відомо, що великий білий пелікан розселився в Америці до Північного Полярного кола.

Північна колонія пеліканів розташувалася на острівці Великого Невільницького озера. Найбільша колонія мешкає на великому острові, оточеному порогами, вище форту. Тут, немовби в кам’яній цитаделі, навколо якої реве та піниться вода, пелікани захищені від усіх ворогів, які бігають по землі. Їм загрожують лише хижі птахи, але їхній напад пелікани в змозі відбити.

22 червня ми втрьох — Пребл, Біллі та я — завантажили пірогу на візок та подалися вивчати острів пеліканів.

Проїхали шість миль суходолом та спустили човен на воду вище волоку. Підійти до острова дуже складно. Треба причалити точно в певному місці, вище за течією річки, де вода відносно спокійна, бо за двадцять футів із кожного боку острова потоки води з шаленою швидкістю ринуть до водоспаду.

На щастя, Біллі — річковий лоцман, і ми пристали до берега благополучно.

Сніговими заметами в лісі здавалися пелікани, які сиділи на гніздах. Не встигли ми ступити на берег, як птахи злетіли в небо чудовою зграєю, розтяглися широким фронтом. Я нарахував приблизно 120 пеліканів.

Ми вийшли з піроги й побачили на землі між дерев безліч гнізд. Дві самки, які залишалися, кинулися геть із лісу й злетіли. Ми виявили 77 гнізд. У гніздах було 163 яйця. Майже в кожному по двоє, лише в п’яти — по троє, а в чотирьох — по одному. У лісі ми знайшли пару шкарлупок. Можливо, яйця випили чайки або ворони.

Майже із усіх яєць повинні були от-от вилупитися пташенята. Одне вже пробило дзьобом шкарлупу й хрипко скрикувало.

На острові ми зробили десяток знімків. Потім я за допомогою