Королеви не мають ніг - Володимир Нефф

– А навіщо, коли тут нема нічого смішного?

– Ти мені забудь це своє кляте «а навіщо» і згорбся трохи, щоб здавався меншим, і не гни кирпу, ніби тобі належить півсвіту, бо пан граф іще подумає, що у тебе клепки бракує в голові, бо якби твій таточко не був жебраком, ти навряд чи домагався б тут місця, о Боже, та роби що-небудь, він саме на тебе дивиться!

Це справді було так, і навіть більше, ніж так, бо граф не тільки втупився у Петра своїми графськими очима, але, розглядаючи його, забув навіть про свій зневажливо-нудьгуючий вираз і, спустивши на підлогу обидві схрещені ноги, нахиляв свою гарно завиту голову то праворуч, то ліворуч, назад і вперед, приставляв великий і вказівний пальці, з’єднавши їх кільцем, то до лівого, то до правого ока, – одне слово, поводився, мов знавець мистецтва, котрим насправді й був, розглядаючи картину, що викликала в нього неабияке зацікавлення.

– Бачите он того хлопця в синьому вбраннячку з білим комірцем? – запитав він мажордома. По-німецькому він розмовляв погано, з кумедним акцентом, але допомагав собі жестами, такими виразистими, що його легко було зрозуміти.

– Радий служити вашій графській милості, так, звичайно, бачу, – відповів мажордом.

– Цей хлопець когось мені нагадує, ви не знаєте кого саме?

Мажордомове обличчя відбило жаль.

– Тут я нічим не можу прислужитись вашій графській милості. Хіба що… може, ваша графська милість має на оці молодого Лобковіца? Той теж так високо тримає голову й має звичай підпирати лівою рукою бік.

– Ні, ні, ні, – заперечив граф, – я мав на оці не Лобковіца – я мав на оці картину. Цей хлопець нагадує мені чиюсь картину, ви часом не знаєте, як вона називається?

– А це, бува, не «Мінерва» Боттічеллі? – не дуже впевнено натякнув мажордом.

– Дурниця, там же намальовано жінку! – пирхнув граф.

– Я… – мовив мажордом, – дозволив собі таку вільність, бо гадав, що обличчя хлопця в цьому віці скоріше нагадує лице дівчини або жінки, ніж чоловіка. Та якщо ваша графська милість наполягає на тому, що це має бути картина, де зображено чоловіка, я дозволю собі висловити здогад, що обличчя цього хлопця нагадує вашій графській милості обличчя Давида Верроккйо – це хоч і скульптура, не живопис, але й статую ми можемо при бажанні віднести до поняття картини, бо вона теж щось зображує, а головне – цей згаданий вище Давид теж підпер рукою бік.

Самим лиш порухом губів граф вимовив кілька тихих, але, поза всяким сумнівом, вельми гнівних слів і лівою рукою, оздобленою великим перснем-печаткою, поманив Петра до себе.

Коли це сталося, пари матусь і дітей, що походжали по залі, здригнулись і зупинилися, і тільки пані Афра підвела свого сина до графського трону й уклонилася так вишукано, як тільки вміла.

– Куканева з Кукані, – відрекомендувалася вона. – А сина мого звуть Петр.

– Кукань, Кукань, – сказав граф. – Так, здається, звати придворного постачальника парфумів й еліксирів, я сам купував у нього високоякісний after-shave.[7]

Пані Афра зашарілася з подиву, бо їй іще ніколи не доводилося чути, щоб хтось хвалив її чоловіка.

– Мій чоловік, я певна, буде дуже радий і вдоволений, коли я розповім, що його засіб…

Граф урвав її нетерплячим рухом своєї худої жовтої руки.

– Це не так важливо й воно зовсім сюди не стосується. – І обернувся до Петра: – Ну а ти що, ragazzo mio?[8] Ти не хочеш мені признатись, звідки у тебе таке обличчя?

Сенсу цього запитання Петр не схопив, але оскільки єзуїти добре навчили його мистецтва ніколи не залишати без відповіді жодне запитання, навіть найнесподіваніше, й краще бовкнути якусь дурницю, аніж промовчати чи щось невиразно пробелькотіти, він, ні секунди не вагаючись, відповів:

– Про це вам, мабуть, краще спитати в моєї матусі.

Тільки-но він це доказав, як дами, котрі сердито стежили за цією сценою, почали реготати, глузливо гигикати й непристойно хихотіти; вони реготали на всю залу, а хлопчаки, зрадівши цій розрядці напруженої атмосфери, вплели в їхній хор, хоч і не розуміли, в чому річ, свої вищання, кумкання і каркання, внаслідок чого в залі знявся неймовірний шарварок; та це тривало недовго, бо обурений граф спершу побуряковів, причому на лобі й на скронях у нього набрякли жили, а потім скочив на свої короткі ноги й зарепетував, показуючи на двері:

– Геть, усі геть, щоб я вас тут більше не бачив! Забирайтесь геть, якщо не вмієте поводитися! З кого ви реготали? З мене ви реготали, бо цей хлопчина відповів на моє запитання швидко й слушно. Ви реготали з мене в моєму власному домі, pronti, pronti,[9] геть! Вас це, звичайно, не стосується, синьйоро, – обернувся він до пані Афри, тим часом як інші дами з переляканим вереском кинулися навтьоки, тягнучи за собою своїх хлоп’ят, штовхаючи одна одну, наче переполохані кури, в метушні, яку, до всього, посилював прислужливий мажордом, який зійшов з підвищення й розмахував руками, ніби тонкими чорними крилами, підганяючи до дверей витурених жінок і дітей.

«Цей пан суворий, тут я довго не затримаюся», – подумав Петр; натхнений цією сценою, він з цікавістю спостерігав, як граф після раптового вибуху знову сів у крісло і, заплющивши очі, чекав, коли очиститься Sala del paradiso, котра ненадовго обернулася на пекло, і як його обличчя поступово набирало властивого йому кольору слонової кості.

Коли знову настала тиша, граф, усе ще не розплющуючи очей, кинув коротко й різко: