Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

— А що прощати? — суворо прорік Поточняк. — Ми з Ярославом зробили все. — Він міцно стиснув зуби. — Вибачте, але треба було вам з Петрушевичем самим їхати на переговори. Хотів би я бачити, що зробили б ви, чого досягли б!

— Не гарячкуйте, не нервуйтеся… — Тарнавський добродушно спробував заспокоїти Поточняка. — Я все розумію…

— Нічого не розумієте! — різко й категорично заперечив той. — Петрушевич братається з Петлюрою! Петлюра і Галичина! Ніколи! Чуєте, ніколи!!! А Денікін? Ви хочете, щоб галичанин був під рукою царського генерала? Одумайтесь! Ні, ні, ні!!! Нічого ні ви, ні Петрушевич не розумієте! — Він розпалювався все більше. — Ви зараз можете виставити мене за двері, що нібито я оскверняю ваші генеральські регалії. Я плював на них так само, як і на свої. Я — галичанин! Повторюю: га-ли-ча-нин!!! Мені потрібна моя батьківщина, а не Петлюра чи Денікін. Це вам скажуть тисячі галичан, яких доля закинула в ці дебрі. Боже мій! Галичині потрібен Київ! Та хай він пропаде разом з вами!

— І все ж…

Тарнавський зиркнув на Шаманека — полковник мовчав. Лише дивився на розпаленого офіцера. Шаманек не знав жодного українського слова. І не вчив мови — на відміну від Кравса і Вольфа; з ним спілкувались тільки по-німецьки.

— Я вам, пане генерале, говорю це не тому, що не бажаю підкорятися вам чи військовій команді, ні! — не вгавав Поточняк. — Будь-яку команду старшого за званням я виконаю — і виконаю чесно, але якщо супроти мене буде проявлене хамство, можу пристрелити будь-кого! Все! Що від мене потребуєте?

— Перекуріть, заспокойтеся… — тягнув Тарнавський, немов старий дід люльку.

— Для заспокоєння командування Галицької Армії я можу ось що зробити: на залізничній станції в Києві випадково стоїть парадний салонний вагон, з якого під час світової війни верховодив великий князь Микола Миколайович! Причепити до вашого поїзда?

— Я можу розгніватися…

— А мені однаково! За правду в очі гніваються або слабодухі, або безпомічні. Ну, гнівайтесь! А втім! Що я вам сказав? Дайте мені свідка, що я образив вас. — Він зціпив зуби і виразно, люто дивлячись Тарнавському в очі, процідив: — Свідка! Чому ж мовчите, пане генерале? Ви могли б зараз сказати: ось вихоплю пістолет і розстріляю на місці. Але ще не відомо, хто скоріше вихопить пістолет.

— Що ви хочете? — Тарнавський посуворішав.

— Нічого! Ви мене покликали на службу, а не я вас. Тож, власне, хотів би знати, що хочете ви?

— Розшукайте Грицана — більше нічого.

Звичайно, він міг би розправитися з Поточняком, але ж якщо розправитися з усіма, то з ким залишатися — самому?

— Дозвольте йти?

— І повертайтесь з Грицаном.

— Що він вам так сердито доводив? — спитав Шаманек, коли за Поточняком зачинилися двері.

— Переконував, аби ми не робили у Києві параду…

— А-а-а-а… — і Шаманек занурився у штабні справи.

Довго — вдвоє а чи втроє довше, ніж належно, — тягнувся день. Вісті з фронтів були скупі: наступаємо… Ще довшою видалася безсонна ніч. І лише під кінець 30 серпня генерал Кравс телеграфував: частини III корпусу і Запорізької групи вступили до Києва.

31 серпня. Київ…

Світало. Отаман Грицан зірко вдивлявся в лівий берег Дніпра — поки що порожньо… Цей міст напроти Печерської лаври комендант бригади Кочмарик наказав сотні Вайди обложити ще з учорашнього вечора, аби запобігти можливому наступу денікінців.

— Оце сиджу й думаю, — обізвався поруч Антон. — У наших керманичів ні розуму, ні логіки. Наші провідники кажуть: ми — з Антантою, бийте більшовиків… Добре, з Антантою — б’ємо більшовиків… А тепер: не пустимо Денікіна в Київ!… Але ж Денікін і Антанта — одна рука.

— Звичайно! — пхекнув Грицан. — Та дурень це здатен зрозуміти! Принаймні я того набачився в Парижі. Ми, друже, навіть не трісочка, якою бовтає в морі,— ми — шмата на бруку, яку топчуть усі. Страшно це. І чи не тому в нас розвелося так багато перекинчиків, зрадників? Не повірю, що всі вони мерзотники. Єдиний, невблаганний є закон природи — виживання. Все живе хоче жити. То нащо морочити собі голову, коли можна адаптуватися в будь-яких умовах, при будь-яких владах, режимах. Та ще, як проявити кмітливість, можна й нажитися, мати зиск. Скільки ми стрічали з тобою запеклих прихильників федерації чи протекторату в складі Росії чи Австрії. А ці, як казав Франко, патентовані патріоти! Та він, як йому скажуть, кізяки їстиме, аби лиш приголубила рука Росії чи Австрії, аби тільки прилаштувати свій зад у теплому місці. А на фронті? Вбий мене, але не переконаєш: за Росію чи Австрію вони б не так воювали… Якесь Іудине поріддя виросло…

— Я передчуваю катастрофу, — у відчаї захитав головою Вайда. — В мене здають нерви…

— Що пропонуєш?

— Не знаю… Я нічого не знаю! — скрушно хитав головою Вайда. — Іти б звідси до чортової матері!

— Куди? До Галлера? — Антон не відповів, і Грицан монотонно заговорив: — Усе в житті має десятки варіантів. Я відкидаю теорію, що, скажімо, палка має два кінці. Якщо глянути на неї, то, справді, два, але вся сутність в тому, хто — повторюю! — хто тримається за кінець. І за який кінець. Отже, наша ситуація — десяток варіантів: можна йти до Леніна, Денікіна, Петлюри, Петрушевича, нарешті, до Галлера, але… Але! — повторив Грицан, пронизавши вказівним пальцем повітря. — Але кожен з галичан передусім хоче додому. Таким чином…

Йому не вдалося продовжити своєї думки, бо Вайда зблід і прошелестів самими губами:

— Денікінці…

— Я так і передчував, що прийдуть надосвітку, — це початок нашого кінця… — Грицан зіщулився — його почало трусити. — Підемо назустріч, або що…

На мосту — кілька вершників.