Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Олександр Єлисійович Ільченко
А Песик Ложка гавкнув, і Мамай, своєю золотою сережкою прихилившись до нього, уважно вислухав.
— А-а, — закивав головою Козак. — Сьогодні, ти кажеш, п’ятниця?
— П'ятниця, — кивнув і Михайлик.
— П'ятінка свята, — потвердила й неня.
— А в день пісний каляти руки об душу панську не годиться? Так, Ложечко?
Ложка схвально кивнув головою.
— Твоє, бач, щастя, пане! — посміхнувся Мамай і знов нахилився до Ложки. — Нехай ще трохи поживе?.. Та кому ж він потрібен, такий пановитий! Що-що?.. Він оце каже, мій собачка, же панові обозному тепер на все життя боятись треба сокола… Еге ж, отого самого, — і Мамай кивнув у тихе небо, де й досі з розпачливим криком ширяв осиротілий птах.
Аж тут розумний Песик Ложка гавкнув знову. I вп'ять нахилився до нього наш Мамай.
— Не тільки сокола боятись? А й усякої іншої птиці? Навіть курей? I горобців?! — і Козак швиденько випростався. I спитав: — Ти чуєш, пане Купо? Га?
— Чую… тільки одчепись! — і він, у котрий уже раз, намагався душею й поглядом знову полинути до неба за димним запашним стовпом.
— То бійся горобців.
Пан Купа відмахнувся.
— I не поможе тобі ані ладан, ані молебні, ані лизання, ані хитрощі.
— Ну, то забери звідси хоч соколицю свою, голубчику.
— Пір'ям смердить? Кепсько?
— Та не лепсько ж!
— А по-моєму — славно. Коби я міг серед степу роздобути возів зо два гусячого або курячого пір'я, то я б іще трохи й підсипав до твоєї хвали.
— Добре, що дурні словеса не йдуть на небеса!
— А коли йдуть? — сама в себе заклопотано спитала Явдоха та й підштовхнула сина: — Ану, Михайлику! — та й кивнула нишком на ридван.
Михайлик аж підскочив.
Михайлик аж крякнув.
Бо вміли ж вони з мамою розумітись без зайвого слова.
А за яку хвилинку, побравшись, як і завжди, за руки, неня й син уже поспішали до голубого ридвана, що так і стояв десь там осторонь, біля крислатої груші.
Вони йшли, озираючись, бо ж не хотілось їм, щоб зрозумів пан Купа — чого вони туди майнули.
26
А поспішили вони до тої крислатої груші, бо ж там, у холодку, притрушені пелюстками припізнілого весняного цвіту, лежали винесені з ридвана подушки: вишивані та гаптовані, і з плахти полтавської зшиті, і з килимів гуцульських, і саєтові, і єдвабні, напхані тонко надраним пір'ям, пухом і вовною.
Та Явдоха зразу метнулась не до них, а до ридвана, де так і лишилась важка перина, якої не здужали б, мабуть, підняти й четверо добрих козаків.
— Я сам, мамо, я сам! — кинувся за нею й Михайлик, підважив собі на плечі тую прездорову озію, а матінка, скільки могла захопити, набрала попід грушею жужмом кілька подушок та й поспішила за сином, котрий нітрішки й не захекався, в забавку дотягши панську перину до кадильного вогнища.
Захоплений кількахвилинною можливістю звернутись без перешкод із тим кадінням до господа-бога, — бо ж Мамай, нарешті, дав йому спокій, — пан Купа й не помітив нічого, а побачивши, зразу й не зрозумів, навіщо це мама з синочком прицупили сюди перину та подушки, але наступна ж мить усе йому відкрила.
Михайлик своєю шаблюкою, котра в руках у велетня здавалась іграшкою, швиденько пропоров перину, а паніматка те ж саме з подушками вчинила кривим турецьким ятаганом, який вона завжди носила при поясі, — та й полетіло на горющу купу ладану тонко дране пір'я, понаскубане руками кріпачок та полонянок — і з курячих крил, і з когутячих косиць, і з качиних плавців, і з качурових кучериків, і з гусячих маховиків, і з усякої іншої птиці, крім хіба дикої качки, бо її пір'ям подушок не набивають зроду-звіку, щоб ночами не боліла голова.
Вивернувши все те на купу ладану, мати й син зухвало поглянули на Пампушку з Роксоланою, котрі аж отетеріли, вражені таким зухвальством, аж ні пари з уст не могли пустити, — запитально зиркали і на Мамая, на дивні та прекрасні очі його, що в них раз по раз мерехтіли якісь чортячі вогники вдоволення, і Михайликові з матінкою приємно було бачити, як сміявся в нього кінчик правого вуса, що, видно, означало похвалу — людям, богові й природі, як розкошлана брова його звелася крутіше навіть, ніж те було завжди, і він зареготав:
— Бодай вас бог любив, а мене молодиці!
Стиха пирснула й полонена татарка. Боязко засміялися й наймити.
I тільки пан Купа з дружиною ще й досі мовчали.
Та бридкий сморід паленого пір'я змусив усіх одступитися від купи ладану, що його пахноти вже не могли занюшити — ні наймити, ні джури, ні козацтво, ні обозний з дружиною, ні сам пан-бог.
Демид Купа, розлючений, згадавши нарешті, що в нього е язик, лаючись і лементуючи, наскочив на Михайлика, котрий уже дотрушував над жертовним вогнем перину:
— Схаменись, дрантогузе чортів!
— Не лайтесь, пане.
— Не нюхав мого канчука?
— А ти, пане, мого кулака, — і хлопець спокійно простяг Пампушці-Стародупському свій кулак, здоровенний, мов дривітня. I стиха додав: — Він смертю пахне.
— Закатую!
— Я не кріпак тобі, пане.
— Всі хлопи скоро мають стати кріпаками! — і заверещав зненацька: — Ге-еть!
— Ой? Грім рака вбив! — удавано злякавшись, посміхнувся Козак Мамай.
— Геть з мого дому!
— А хіба це ваш дім? — простодушно спитав Михайлик, рукою широко обвівши й степ, і неозорі далі, і синій дзвін небес.
— Невірний слуга — гірший ворога, — граючи найчарівнішими низами свого лоскотливого голосу, протуркотіла пані Роксолана. — Але ж ти досі був слугою вірним.
— Я слугою не був, — знизав плечима Михайлик, і йому вже й самому дивно було, що могло збурити йому кров, коли він тримав на руках оцю вгодовану кралю.
— Ми таки не слуги! — потвердила й неня.
— Я — коваль, — мовив Михайлик, і так він це мовив, аж сам Козак Мамай від задоволення почервонів, так гаряче сказав, буцімто й справді немає в світі діла кращого, як бути ковалем.
— Не вклонюсь багачу, бо сам хліб молочу, — єхидкувато посміхнувся Козак Мамай,
