Скарб Зеленого Байраку - Ігор Костянтинович Недоля

Оксана побігла до будинку управи. Тут вона побачила Сергія Петровича і Ольгу Іванівну.

Петро Григорович командував усіма збройними силами пролетаріату, як він звав загони повсталих під керівництвом більшовиків.

За тиждень, коли все більш-менш утихомирилося, Оксана прийшла в гімназію, тепер як учениця п’ятого класу. Баронеси не було, директором гімназії став Ілля Іванович По-кровський.

Учні зустріли Оксану насторожено й відчужено. Але дівчину це не хвилювало, вона розуміла причину. Це були дочки багатих, а вона бідна. Оксана сіла на останню, вільну парту. Перші кілька днів з нею ніхто не розмовляв.

Щовечора Оксана допомагала Ользі Іванівні, але завжди виконувала домашні завдання і на уроках відповідала на п’ятірки. Кінчались уроки, Оксана підводилась і йшла додому, а навздогін чула: «Більшовичка! Вбивця!»

Спочатку було боляче слухати такі слова, але дівчина себе заспокоювала: чи не однаково, що кажуть дочки купців та чиновників.

Недалеко від Оксани сиділа донька вчителя казенної чоловічої гімназії. Весела, з лукавим виразом смаглявого личка, яке прикрашало кілька родимок, Люда часто наспівувала модні пісеньки. Саме вона перша порушила відчуженість, щодо Оксани:

— Мені мама розповідала, що ти добре співаєш. Давай з тобою дружити.

Оксана пильно глянула у вічі Люді й охоче відповіла:

— Тільки я люблю співати українські пісні.

— Я теж. А ти граєш на якому-небудь інструменті?

— Трохи знаю на бандурі і піаніно. Скажи, Людо, а хто ще з наших учениць любить пісні?

— Таких багато.

— А що якби організувати хор?

Відтоді до Оксани частенько підходили молодші дівчата і старшокласниці. Після уроків вони лишалися на репетицію і, нарешті, попросили Іллю Івановича, щоб дозволив їм влаштувати концерт.

Хор вивчив кілька українських і російських пісень і дві пісні — італійською мовою. Були й сольні виступи — гра на піаніно та бандурі.

У вестибюлі гімназії повісили велику об’яву, всіх запрошували на музично-художній вечір, що мав відбутися в суботу на початку лютого.

На вечір прийшли не тільки гімназистки, а й їхні матері,батьки, вчителі, на почесних місцях сіли працівники ревкому і штабу.

Ольга Іванівна бачила, як хвилюється Оксана, але дівчина намагалася вдати, ніби це звичайна для неї справа.

— Вивчили «Інтернаціонал»? — спитав Петро Григорович.

— Авжеж, вивчили. Співаємо «Заповіт» Тараса Шевченка і «Вихри враждебные».

Звичайно, Оксана не розповіла Петрові Григоровичу, що довелося виключити з хору кількох дівчат, які заперечували проти революційних пісень. І це була перша перемога Оксани у відкритому зіткненні з ворожими їй людьми.

Завіса розсунулася. На підвищенні вишикувався хор. Біля піаніно сиділа Ольга Іванівна. Наперед вийшла Оксана і дзвінко сказала:

— Пропоную усім встати і вислухати «Інтернаціонал».

Представники штабу і ревкому підтримали хор, і вийшло так, ніби в залі всі співали.

Коли заспівали «Заповіт», знов усі підвелися. Дехто співав на повний голос. Після того як виконали пісню революціонерів «Вихри враждебные», в залі голосно заплескали. Оксана бачила, що аплодують деякі гімназистки, працівники ревкому і штабу, вчителі. Решті слухачів усе нове було вороже.

В другому відділі виконувалися пісні українською та російською мовами. Оксана виконала свою улюблену пісню про брата і сестру. Дівчині довелося проспівати ще кілька українських пісень. Глядачі ніяк не хотіли її відпускати, вимагали ще і ще пісень. Оксана вкладала у спів свої почуття, її голос полонив усіх чистотою і легкістю.

Потім танцювали. Кожен виступ викликав гучні оплески.

Концерт закінчився. І тоді підвівся Петро Григорович.

— Від імені ревкому і воїнів-червоногвардійців, — сказав він, — складаємо подяку всім виконавцям, і особливо тій, хто організував цей хор, — учениці гімназії, дочці батрака, Оксані Толок. От воно наше пролетарське керівництво. Запрошуемо вас дати концерт для червоногвардійців нашого міста.

Після концерту до Оксани підійшла Ольга Іванівна, тітка Ганна — поздоровили зніяковілу і радісну Оксану з успіхом.

Незабаром до хору приєднались і старшокласники чоловічої гімназії. Хор щонеділі виступав у театрі або на заводах.

У місті неспокійно, на вулицях та базарах стало тихо, люди сторожко озиралися, швидко кінчали справи і поспіхом ішли собі.

З'явилося багато невідомих людей, явно військових, хоч і не у військовій формі. Це вони принесли перші звістки про те, що в Києві сидить гетьман усієї України і що з заходу суне сила-силенна німців та австрійців. Червона Армія відступає, скрізь убивають більшовиків.

Засідання ревкому разом із штабом частин Червоної гвардії було призначено на п’яту годину вечора. Ольга Іванівна збиралася трохи відпочити, але з ревкому подзвонив Сергій Петрович і попросив негайно прийти, — засідання мали почати раніше.

— Оксано, ходімо зі мною, допоможеш мені, я погано себе почуваю, — сказала Ольга Іванівна, одягаючись.

Холодно. В місті багато хворих на іспанку.

У просторій залі ревкому зібралися майже всі, кого викликали. Голосно розмовляли, багато курили. Над головами висів синюватий серпанок диму.

Сергій Петрович постукав по столу олівцем.

— Товариші! Українська буржуазія домовилася з кайзерівською Німеччиною і віддала їй на відкуп Україну. Німецькі війська разом із військами української буржуазії наступають і, очевидно, скоро будуть тут. Треба негайно готуватися до виїзду. Нас тут всього понад сто чоловік, комуністів і червоногвардійців небагато. Дехто залишиться тут у підпіллі. Решті ж, на мій погляд, треба дістатися якогось промислового міста, там легше переховуватися. Пропоную виїхати до Одеси. Як ви гадаєте?

Сперечалися довго.