Нові коментарі
У неділю у 18:53
Суки где вторая часть
Серце пітьми - Джозеф Конрад
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Пригодницькі книги » Скарб Зеленого Байраку - Ігор Костянтинович Недоля

Скарб Зеленого Байраку - Ігор Костянтинович Недоля

Читаємо онлайн Скарб Зеленого Байраку - Ігор Костянтинович Недоля
сухо тріщали гвинтівки, глухо лунали вибухи гранат. Опівдні над будинком міської управи замайорів червоний стяг, біля входу юрмились озброєні робітники. По боках стояли кулемети.

Оксана побігла до будинку управи. Тут вона побачила Сергія Петровича і Ольгу Іванівну.

Петро Григорович командував усіма збройними силами пролетаріату, як він звав загони повсталих під керівництвом більшовиків.

За тиждень, коли все більш-менш утихомирилося, Оксана прийшла в гімназію, тепер як учениця п’ятого класу. Баронеси не було, директором гімназії став Ілля Іванович По-кровський.

Учні зустріли Оксану насторожено й відчужено. Але дівчину це не хвилювало, вона розуміла причину. Це були дочки багатих, а вона бідна. Оксана сіла на останню, вільну парту. Перші кілька днів з нею ніхто не розмовляв.

Щовечора Оксана допомагала Ользі Іванівні, але завжди виконувала домашні завдання і на уроках відповідала на п’ятірки. Кінчались уроки, Оксана підводилась і йшла додому, а навздогін чула: «Більшовичка! Вбивця!»

Спочатку було боляче слухати такі слова, але дівчина себе заспокоювала: чи не однаково, що кажуть дочки купців та чиновників.

Недалеко від Оксани сиділа донька вчителя казенної чоловічої гімназії. Весела, з лукавим виразом смаглявого личка, яке прикрашало кілька родимок, Люда часто наспівувала модні пісеньки. Саме вона перша порушила відчуженість, щодо Оксани:

— Мені мама розповідала, що ти добре співаєш. Давай з тобою дружити.

Оксана пильно глянула у вічі Люді й охоче відповіла:

— Тільки я люблю співати українські пісні.

— Я теж. А ти граєш на якому-небудь інструменті?

— Трохи знаю на бандурі і піаніно. Скажи, Людо, а хто ще з наших учениць любить пісні?

— Таких багато.

— А що якби організувати хор?

Відтоді до Оксани частенько підходили молодші дівчата і старшокласниці. Після уроків вони лишалися на репетицію і, нарешті, попросили Іллю Івановича, щоб дозволив їм влаштувати концерт.

Хор вивчив кілька українських і російських пісень і дві пісні — італійською мовою. Були й сольні виступи — гра на піаніно та бандурі.

У вестибюлі гімназії повісили велику об’яву, всіх запрошували на музично-художній вечір, що мав відбутися в суботу на початку лютого.

На вечір прийшли не тільки гімназистки, а й їхні матері,батьки, вчителі, на почесних місцях сіли працівники ревкому і штабу.

Ольга Іванівна бачила, як хвилюється Оксана, але дівчина намагалася вдати, ніби це звичайна для неї справа.

— Вивчили «Інтернаціонал»? — спитав Петро Григорович.

— Авжеж, вивчили. Співаємо «Заповіт» Тараса Шевченка і «Вихри враждебные».

Звичайно, Оксана не розповіла Петрові Григоровичу, що довелося виключити з хору кількох дівчат, які заперечували проти революційних пісень. І це була перша перемога Оксани у відкритому зіткненні з ворожими їй людьми.

Завіса розсунулася. На підвищенні вишикувався хор. Біля піаніно сиділа Ольга Іванівна. Наперед вийшла Оксана і дзвінко сказала:

— Пропоную усім встати і вислухати «Інтернаціонал».

Представники штабу і ревкому підтримали хор, і вийшло так, ніби в залі всі співали.

Коли заспівали «Заповіт», знов усі підвелися. Дехто співав на повний голос. Після того як виконали пісню революціонерів «Вихри враждебные», в залі голосно заплескали. Оксана бачила, що аплодують деякі гімназистки, працівники ревкому і штабу, вчителі. Решті слухачів усе нове було вороже.

В другому відділі виконувалися пісні українською та російською мовами. Оксана виконала свою улюблену пісню про брата і сестру. Дівчині довелося проспівати ще кілька українських пісень. Глядачі ніяк не хотіли її відпускати, вимагали ще і ще пісень. Оксана вкладала у спів свої почуття, її голос полонив усіх чистотою і легкістю.

Потім танцювали. Кожен виступ викликав гучні оплески.

Концерт закінчився. І тоді підвівся Петро Григорович.

— Від імені ревкому і воїнів-червоногвардійців, — сказав він, — складаємо подяку всім виконавцям, і особливо тій, хто організував цей хор, — учениці гімназії, дочці батрака, Оксані Толок. От воно наше пролетарське керівництво. Запрошуемо вас дати концерт для червоногвардійців нашого міста.

Після концерту до Оксани підійшла Ольга Іванівна, тітка Ганна — поздоровили зніяковілу і радісну Оксану з успіхом.

Незабаром до хору приєднались і старшокласники чоловічої гімназії. Хор щонеділі виступав у театрі або на заводах.

Похід степом

У місті неспокійно, на вулицях та базарах стало тихо, люди сторожко озиралися, швидко кінчали справи і поспіхом ішли собі.

З'явилося багато невідомих людей, явно військових, хоч і не у військовій формі. Це вони принесли перші звістки про те, що в Києві сидить гетьман усієї України і що з заходу суне сила-силенна німців та австрійців. Червона Армія відступає, скрізь убивають більшовиків.

Засідання ревкому разом із штабом частин Червоної гвардії було призначено на п’яту годину вечора. Ольга Іванівна збиралася трохи відпочити, але з ревкому подзвонив Сергій Петрович і попросив негайно прийти, — засідання мали почати раніше.

— Оксано, ходімо зі мною, допоможеш мені, я погано себе почуваю, — сказала Ольга Іванівна, одягаючись.

Холодно. В місті багато хворих на іспанку.

У просторій залі ревкому зібралися майже всі, кого викликали. Голосно розмовляли, багато курили. Над головами висів синюватий серпанок диму.

Сергій Петрович постукав по столу олівцем.

— Товариші! Українська буржуазія домовилася з кайзерівською Німеччиною і віддала їй на відкуп Україну. Німецькі війська разом із військами української буржуазії наступають і, очевидно, скоро будуть тут. Треба негайно готуватися до виїзду. Нас тут всього понад сто чоловік, комуністів і червоногвардійців небагато. Дехто залишиться тут у підпіллі. Решті ж, на мій погляд, треба дістатися якогось промислового міста, там легше переховуватися. Пропоную виїхати до Одеси. Як ви гадаєте?

Сперечалися довго.

Відгуки про книгу Скарб Зеленого Байраку - Ігор Костянтинович Недоля (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: