Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін
— Стережись, старший! — Марченко, нахилившись, стукнув капітана по голові рукояткою нагана.
У того одразу ж обм'якли руки, ніж випав, стукнувши об дно дубка.
— Мотузка є? — задихаючись, спитав Олексій, не випускаючи контрабандиста.
— Є.
— Давай сюди!
Коли капітан був міцно зв'язаний, Олексій скочив на ноги…
Сутичка на дубку почалася в цілковитій темряві. Коли вона скінчилася, на березі палали костри, освітлюючи широку відмілину, буре нагромадження каменів і жовтий, порізаний тріщинами зріз обриву, на якому метушливо коливалися короткі тіні.
На відмілині, скорчившись, лежав чоловік у синьому бушлаті.
— Василю Сергійовичу?! — крикнув Олексій.
«Убитий! — спалахнуло в мозку. — Де Рахуба?!»
Петров, кулеметник, що стояв на повний зріст на скелі, щось кричав, розмахуючи маузером і показуючи на обрив. Хтось дерся по стрімкій, майже прямовисній стіні, чіпляючись за ледве помітні виступи. Це був Рахуба. За ним, чимало відставши, ліз Гурченко — чекіст, який запалив вогнища на березі.
З носа дубка, що під час сутички розгойдався і трохи відійшов од берега, Олексій стрибнув на відмілину.
— Держи його, Гурченко, не дай втекти, — закричав він.
Рахуба був весь на видноті, розчепірений на прямовисній стіні, освітлений танцюючим світлом вогнищ.
Тримаючись за кущ, який нависав з верхнього краю обриву, він однією ногою стояв на вузькому кам'яному виступі, а другою намацував опору, щоб відштовхнутися.
— Зараз я його зніму! — крикнув Петров.
Олексій хотів було зупинити його: «Не стріляй, живим візьмемо!» — але не встиг: гуркіт пострілу з важкого маузера розлігся по берегу.
Рахуба випустив кущ, відкинувши голову, на мить застиг на місці, потім щось осипалось у нього під ногами, і, вигнувши спину, він полетів униз мимо чекіста, який притиснувся до стіни.
Коли Олексій підбіг, Рахуба вже був мертвий. Він лежав горілиць, з відкритими очима і судорожно роззявленим ротом.
— Ех, перестарався Федько! — промовив Гурченко, що стрибнув з обриву. — Готовий!
— Обшукай його! — сказав Олексій і кинувся назад, до Інокентьєва.
Царьов і мокрий по пояс Марченко обережно повертали командира на спину. Інокентьєв глухо, тяжко стогнав. Олексій присів навпочіпки.
— Що, Василю Сергійовичу?..
Інокентьєв не відповів. Із рота в нього юшила кров.
— У живіт він йому стріляв, гад, — промовив Царьов, — прямо впритул, крізь кишеню. Він нічого й зробити не встиг… Нагору треба нести, в машину.
— Розтрясе його по дорозі, — зауважив Марченко. — Не доїде.
Олексій оглянувся. Чекісти підтягували до берега дубок, на якому все ще працював мотор. Знову стало темно: сухий бур'ян, политий гасом, швидко догоряв. Підійшов Гурченко з ліхтарем.
— Хто розуміється на моторі? — спитав Олексій.
— Я, — сказав Петров. — А що?
— Дубок зможеш довести до Одеси?
— Що ж тут мудрого?
— Тоді повезете морем, — сказав Олексій. — Ану, взяли!..
Інокентьєва підняли з землі і перенесли на дубок. Від болю він втратив свідомість.
Відтягнувши до щогли зв'язаних контрабандистів, Інокентьєва поклали на широку банку в передній частині суденця.
— Можете їхати, — сказав Олексій Петрову. — Марченко, бери Царьова і Нилова, залишитесь вартувати зброю.
— А ти?
— Я на грузовику поїду. Зустріну їх на Карантинній пристані.
Він зліз на берег, почекав товаришів, і вони втрьох відштовхнули дубок з відмілини.
Заторохтів мотор. Суденце повільно відпливло од берега, розвернулось і почало віддалятися. Зникло в пітьмі. Тільки два сигнальних ліхтарі довго ще миготіли тьмяним світлом.
— Довезуть чи не довезуть? — промовив Царьов.
Ніхто йому не відповів. Олексій труснув головою:
— Ну, все. — Він провів долонею по обличчю. — Піду. Цього, — він кивком показав на Рахубу, — покрийте чимось. Близько нікого не підпускати.
— Зрозуміло!
— Поки що…
І, відчувши рантову важку втому в усьому тілі, повільно пішов до обриву.
ЛІКВІДАЦІЯ
Інокентьєв помер у лікарні саме в той день і в ту годину, коли завершувалась ця нелегка операція.
Саме завершення її виявилося найменш складною справою, хоча підготовка завдала немало хвилювання і чекістам, і… Шаворському, причому хвилювалися вони з однієї і тієї ж причини: зберуться чи не зберуться на нараду отамани.
Отамани зібралися — п'ятеро із шести запрошених. Не приїхав тільки Заболотний. «У лісового звіра» було і справді звірине чуття…
З-під Бірзули прибув отаман Гулій, колишній сподвижник самого пана Петлюри. Серед бандитів українського націоналістичного напряму він вважався одним із найзапекліших.
Помітною фігурою серед самостійників був і гість із Подолії отаман Палій, який служив колись в армії гетьмана Скоропадського. В Одесу він приїхав залізницею з документами повітового землеміра.
Взагалі треба відзначити, документи в усіх, хто приїхав, були добротні, справжні документи, не «липа» якась: на справжніх бланках, з печатками. Постачав документи Лежин, і це було останнє, що він устиг зробити для Шаворського…
Поряд з двома «стовпами українського націоналізму» більш скромний вигляд мали Солтис з Ольгопілля, червонощокий, низьколобий бородань, і чепуристий, порівняно ще молодий Панас Киршуло, банда якого тинялась у Придністровських степах. Намагаючись здобути популярність серед населення, обидва галасували за самостійну Україну, але насправді ніяких таких особливих переконань не мали.
За Солтисом чомусь закріпилося прізвисько Хабарник, а Панас Киршуло був відомий головним чином тим, що мав жінок майже в кожному селі, яке відвідував. Час від часу котрась із жінок ходила до іншої в гості, била шибки в хаті суперниці, і, видерши одна в одної по пасму волосся, вони розставалися, так і не поділивши велелюбного отамана. А чутки про ці баталії потім ще довго гуляли по окрузі, потішаючи місцевих жителів.
Нарешті, п'ятим був Гуляй-Біда. Цього влаштовувала будь-яка влада: за роки громадянської війни він умудрився побувати в армії Петлюри, в бандах Махна і Григорьєва і в денікінських добровольцях. Його, сифілітика і п'яницю, зневажали навіть самі отамани.
Усіх цих людей об'єднувало одно: люта, непримиренна ненависть до Рад.
От яка компанія зібралась одного дня у тихому флігельку Ялисея Різничука.
А за день до з'їзду на тому самому дубку, на якому минулої ночі було доставлено зброю, в Одесу приїхав спеціальний представник «Союзу звільнення Росії» полковник Максимов. Шаворський поїхав особисто зустрічати його на чотирнадцяту станцію Великого Фонтану.
Усе повторилося з початку: спалахнули ліхтарі на березі, їм відповів вогник у морі, потім з дубка, що підплив до берега, спитали про «скумбрію і камбалу» — і Максимов зійшов на землю. Це
