Королеви не мають ніг - Володимир Нефф

– Високосте, ваш перстеник знайшовся! – вигукнув Барберіні. – Він був в Акілле.

– Прошу вашу високість якнайласкавіше вибачити мені, – сказав Акілле. – Я знайшов його на гною разом з пальцем вашої високості й оскільки не знав, що це може бути палець вашої високості, то стягнув перстеник із того пальця й надів собі. Але тепер, почувши від Алессандро, що ваша високість розшукує цей перстеник, я миттю прибіг, щоб повернути його вашій високості з належним вибаченням.

Петр хвилину стояв мовчки й насилу зводив дух, перше ніж дав ради почуттю неймовірної полегкості, яке його охопило.

– Дякую вам, хлопці, тепер усе гаразд, – сказав він, надіваючи з капітановою допомогою перстеник на підмізинний палець своєї правої руки. – А ви, господарю, забирайтеся геть. Завтра вранці, коли ми знову вирушимо в дорогу, ви одержите своє, а зараз я не бажаю вас більше бачити, щезніть, я хочу спати.

Господар, іще кілька хвилин тому брутальний і лютий, схилив перед його високістю голову і вийшов з кімнати без жодного слова заперечення. Багатьох великих вельмож бачив він за своє життя й чудово знав, що їхня поведінка та обходження з людьми часто залежать від дивних, віддалених, для простого смертного незрозумілих впливів та обставин, з цими синьйорами завжди треба бути обережним. Зміна в поведінці його високості, що настала після того, як хлопчиська принесли йому перстень, котрий він розшукував, переконала господаря заїзду, що Петр справді великий пан і що він, господар заїзду, дав маху, коли прийшов нагадати йому про оплату, ніби до звичайного волоцюги. Бог знає, який таємний і важливий сенс зашифрований у цьому персні; Бог знає, які страшні державні або церковні таємниці, відомі лише кільком впливовим утаємниченим особам, заховано в ньому; Бог знає, якою особливою владою обдаровано того, кому дозволено його носити; через те геть, геть звідси.

Отож, як ми вже сказали, господар заїзду забрався геть, вийшов і капітан д’Обере, позіхаючи й човгаючи позиченими капцями, тільки Алессандро й Акілле, виструнчившись перед його високістю, навіть не поворухнулися.

– Ну? – сказав Петр. – Ви чули, що я хочу спати?

– Ваша високість пообіцяла п’ятсот золотих монет у винагороду тому, хто знайде цей перстень, – сказав Алессандро. – Я домовився з Акілле, що ми ними поділимось. Це справедливо, бо якби не Акілле, палець вашої високості зжерла б свиня разом з перснем, а якби не я, то ваша високість не змогла б довідатись, хто цього персня знайшов.

– Ви одержите свою винагороду, – сказав Петр. – Але не раніше, ніж ми дістанемось до Губбіо. А тепер забирайтеся геть.

Юнаки грізно блиснули очима, але, не сказавши ні слова, обернулися й вийшли. Петр заліз під перину й заснув, як убитий.

Капітан д’Обере, вже вбраний у свій мундир, розбудив його зразу ж після того, як зійшло сонце, й запитав, чи почуває він себе настільки добре, аби вони могли знову вирушити в дорогу. Петр, чудово відпочивши, відповів, що почуває в собі силу на десять таких переходів, який їх іще жде, й на здобуття десятьох таких кубел, як Страмба. Вояки є, грошей буде доволі, то чого непокоїтись.

– Вояків мало, а знарядь до облоги ніяких, – зітхнув капітан, зграбно й з любов’ю перев’язуючи Петрові голову.

– Навіщо нам знаряддя до облоги? – здивувався Петр. – Я ж недарма навчав вояків закладати вибухові заряди.

– Але не забувайте, що ви навчали цього нашу залогу, а не цих голобородих перуджанців, – заперечив йому капітан.

– Я сам ладен підкласти петарди під браму й висадити її в повітря, – сказав Петр. – А після цього ми вступимо до міста маршем, мов на святковому параді.

Після сьомої години ранку капітан наказав своїм воякам вишикуватися перед заїздом, розбив їх на три загони й на чолі кожного з них поставив командира – того, хто з першого погляду видався йому найстаршим і найдосвідченішим: перший склали дев’ятнадцять піших списоносців разом з командиром, другий – двадцять три піших мушкетери і змішаний загін кінних списоносців та мушкетерів з дев’ятнадцятьох чоловік – загалом шістдесят один вояк, усього на дев’ять чи десять чоловік менше, ніж удалося завербувати в Перуджі. На чолі кінного загону в винагороду за заслуги, незважаючи на його молодість, Петр поставив Алессандро Барберіні. Потім він оплатив рахунок у розмірі ста сорока семи цехінів, який цим разом господар заїзду подав йому в писемному вигляді, і коли все було готове, капітан д’Обере випростався на своєму огирі, випнув груди і звернувся до своїх людей з короткою, але змістовною промовою:

– Вояки, з цієї хвилини кінець розвагам, ми вирушаємо в похід назустріч певній перемозі, яка принесе нам величезну gloire,[149] але якої нам не досягти без жорстокої й суворої дисципліни. Досі ви тільки жерли, пиячили й пухли від сну, а тепер будете служити і ще раз служити. Столуватися будете всі разом, спільно, а там, де для цього не буде ніякої змоги, кожен з вас одержить доплату в чверть цехіна на харчі денно; цього вам має вистачити, бо жодних рахунків за ваші гульбощі ми більше оплачувати не будемо. Будь-які грабунки й крадіжки суворо забороняються, а якщо когось застукають, що він посягнув на чуже добро, той буде повішений без жалю. Так само буде покарано й будь-яке непідкорення наказові. Ви пішли на військову службу, то й воюйте. Запитання є?

Алессандро Барберіні підніс руку.

– Eh bien?[150] Що тебе цікавить? – запитав капітан д’Обере.

– Коли ми одержимо платню за ті два дні, які ми простояли тут? – запитав Алессандро.

Капітан д’Обере побуряковів від люті, як належить справжньому воякові, і роз’ярився:

– Ти сказав: за ті два дні, які ми тут простояли, а