Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

— А я плакати не буду, — Петрусь гордо випнув хирляві груди. — Так, не буду… Хай вороги плачуть! — і приєднався до співаків:

А обози йшли та йшли… В Україну. Хто з співом, хто з плачем, та всі з надією: ненадовго, повернуться через якийсь час. Це навіть не відворот — похід за амуніцією, зброєю, набоями! Ми ще піднімемо, ой піднімемо тую червону калину…

Йшли та йшли обози…

— То що, будемо робити сінники? — підводить Оксана до Тані печаль своїх небесних очей в чорному віночку.

— Треба. Ніхто за нас не зробить. Помагай, Петрусю!

Зітхає Таня: ліжко чи сінник — хіба що мрія для поранених чи хворих. Розкіш і комфорт — чиста солома… Ні ліків, ні лікарні. Ліків нема — ліками гендлюють, камфори, йоду, опіуму не знайдеш зі свічкою, зате на чорному ринку — дуже прошу, скільки завгодно! На всю Галицьку Армію, знає тепер Таня, лише двадцять вісім лікарів, і то, здається, разом із санітарними старшинами, з яких мало користі. А недужих усе прибуває й прибуває. А може, не хочуть воювати, ухиляються від служби? Хто його знає! Таня звикла вірити людям.

Для сінників використовують мішки з-під цукру, — в перший день жартували: буде не лише комусь солодко спатися, але можна мішок лизнути, і буде в роті солодко…

— То що там, дівчаточка, ниньки на обід? — до них наблизився молодик з буйним чорним чубом та раненою рукою на підв’язці.

— Фасоля і капуста, — не дивилась на нього Оксана.

— А м’яса ані капіточки?

— Міністр фінансів пан Мартос грошей на м’ясо не дає,— в голосі Тані — хоч і м’якому, сумирному — нарікання.

— Чи Петлюра з’їв?

— Чого ти вчепився Петлюри? — випросталась Оксана. — Ви, галичани, вже не знаєте, за що вчепитися в Петлюри!

— За матню можна… Га-га-га!..

— Тьху, безсоромний!

— А що, неправда? — молодик погладжує здоровою рукою свій буйний чорний чуб. — Раз запросив нас сюди, най годує як слід.

— Самі прийшли…

— Ага, самі! А з ким буде більшовиків бити?

— Не заважай нам!

Молодик дметься й відходить. А Оксані мулько: ану в цю ж хвилину хтось так само різко обходиться з Ярославом? Але чому він так довго не повертається? Може, з ним щось поробили? Нарікати на війну вона вже не нарікає — марна справа, фатум, невідворотна доля. Лишилися хіба оголені нерви. А вона так боїться втратити Ярослава, так боїться. Він її остання надія і опора. Без нього тепер і життя було б не життя.

— Привіт, дорогенькі мої! — бадьорий голос Вайди.

Оксана струшує з обтяжілих віч їдку задуму, а Таня миттю опиняється коло Антона, не чекаючи, заки той наблизиться. Оксана рада за неї — заздрити нема чого: сама кохає. Понад усе.

— Вітайте мене, — так само бадьоро рече Вайда. — Віднині я перекладач у Начальній команді.

— Як це? — не відразу збагнула Таня.

— Дуже просто. Я добре знаю німецьку. І сподобався шефу штабу Шаманеку. Він і сказав: будете перекладачем.

— Ага, тепер зрозуміла.

— Звичайно, це в сто разів краще, ніж окопи, — розсудливо мовить Оксана, знов подумавши про Ярослава.

Дударик стоїть обік, зачакловано позираючи на Вайду, — прізвище високого чина на нього діє магічно.

— А це, Петрусю, тобі,— Антон розстебнув польову сумку, — подарунок.

— Книжка? — скрикує хлопець.

— Ти ж любиш читати?

— Дуже!

— І автор усім відомий, і художник, що її оформляв, знаменитий, — Вайда простягнув Петрусеві ошатний томик.

— «Князь Ярослав Осмомисл», — вголос читав Дударик. — Українська історична повість з дванадцятого століття у двох частях. Написав Осип Назарук. У Львові. Тисяча дев’ятсот вісімнадцятий рік. Коштом і заходом товариства «Просвіта». — Дударик перевів подих. — Князь Ярослав Осмомисл… Я щось таке чув про нього… — і він спаленів-засоромився.

— Ярослав Осмомисл — князь Галицький, — делікатно розтлумачував Антон. — За його часів Галицьке князівство настільки зміцніло, що заволоділо землями в пониззі Дунаю. Не без успіху вів боротьбу з половцями, правда, в союзі з іншими давньоруськими князями. Збудував чимало укріплених градів. Уклав угоду з Угорщиною і скріпив її шлюбом своєї дочки з королем Стефаном Третім. А щодо прізвища «Осмомисл», то це означає — мудрий, розумний, той, хто має вісім смислів.

— Ой, цікаво… А ви автора знаєте?

— Ми разом вчилися в гімназії.

— Правда?

— На світі, Петрусю, не сама брехня.

— А художника знаєте?

— Бачив, але не розмовляв. Олекса Новаківський родився на Вінниччині, початкову мистецьку освіту здобув в Одесі, закінчив Краківську академію красних мистецтв, а у Львові поселився в тринадцятому році.

— Ви все знаєте…

— Усього сам Господь Бог не знає… Або не хоче знати. А що малюнки Олекси Новаківського — є на останній сторінці.

Дударик умить знайшов її, ту сторінку.

— «Повість цю написано в часі великої війни у Володимирі-Волинському, в червенськім городі Устилузі над Бугом і в Коші Українського Січового Війська в селі Пісочне над Дністром». Ага, є! Є згадка про Олексу Новаківського! — І далі читав: — «Князя» почато першого лютого тисяча дев’ятсот вісімнадцятого, а