"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький

Дванадцять східців униз, і Шрагіна завели в підвал з низькою склепистою стелею, що блищала від вологості. Підвал був вузький і довгий, наче повторював тюремний коридор там, нагорі. Робити підвал і під камерами — небезпечно. Зір і свідомість Шрагіна-розвідника в першу хвилину зафіксували це суто автоматично, але потім він почав оглядати усе свідомо — це допомагало абстрагуватися від того, заради чого його привели в цей підвал…

Шрагіна поставили спиною до бокової стінки. У протилежній стіні, трохи навскоси, була неглибока ніша, і там на кам’яному карнизі сиділи п’ятеро солдатів і фельдфебель. У солдатів на колінах лежали автомати, а у фельдфебеля попереду, на ремені висіла розстебнута кобура з пістолетом. Солдати поглядали на Шрагіна із зляканою цікавістю, та коли він став дивитися на них, вони почали перемовлятися.

Привели Григоренка і Назарова. Їх поставили поруч Шрагіна. Григоренко опинився посередині.

— Все… — ледве чутно вимовив Григоренко.

— От як вони нас бояться… — тихо відказав йому Шрагін.

Назаров трохи нахилився вперед, щоб побачити Шрагіна, і голосно сказав:

— Це не страшно, головну муку ми витримали…

— Умремо, товариші, без страху, як належить чекістам, — уже голосніше промовив Шрагін і подивився на Григоренка. Тепер очі у Григоренка не були байдужі, але в них було якесь хворе поєднання рішучості й туги. Шрагін сказав йому: — Батьківщина узнає, як ми гинули, пам’ятайте про це…

— Батьківщина все узнає! — майже радісно вигукнув Назаров.

Почувся тупіт ніг по кам’яних східцях — у підвал спустилися Бульдог, начальник тюрми Гроссвальд і Релінк.

Вони зупинилися перед приреченими. Релінк насмішкувато дивився в очі Шрагіну.

— Ну, пане Шрагін, чого ви ждете від мене? — запитав він.

— Вироку, — голосно відповів Шрагін.

— Вирок ви собі винесли самі. Нам лишається тільки його виконати. Я — ворог всіляких формальностей.

— Я теж, — сказав Шрагін. — Та все-таки, коли ми вішатимемо вас, ми цієї формальності дотримаємося, хоч вам від цього не полегшає…

Григоренко нервово розсміявся. Назаров із запалом вигукнув:

— Усіх вас до одного повісимо! Усіх!

— Кінчайте! — крикнув Релінк.

Начальник тюрми повернув вимикача, і в глибині підвалу спалахнула яскрава лампочка, освітивши щербату стіну.

Солдати тюремної охорони відвели Шрагіна, Григоренка і Назарова до освітленої стіни і швидко повернулися. П’ятеро солдатів і фельдфебель стали в ряд упоперек підвалу. Фельдфебель вийняв з кобури пістолет і короткозоро оглядав його, наче обнюхував.

Вони стояли так само, як раніше: посередині — Григоренко, праворуч від нього Шрагін, ліворуч — Назаров… Їх поставили обличчям до стіни, але вони разом, як по команді, повернулися обличчям до катів.

— Товариші, ми виконали свій обов’язок до кінця. Умираємо за нашу Батьківщину, за її перемогу! Батьківщина нас не забуде! — неголосно сказав Шрагін.

Назаров, виставивши вперед праве плече, закричав:

— Смерть гітлерівським бандитам! Чекісти не здаються! Стріляйте, гади! Всіх не перестріляєте!

Щось крикнув Релінк, а за ним — Бульдог, і все потонуло в гуркоті автоматів…

Дорогий читачу! Повір, мені було б набагато легше і приємніше придумати й написати, як підпільники підкопалися під тюремний мур, висадили в повітря корпус одиночок і врятували моїх героїв. І мені важко було писати останній розділ, який ти щойно прочитав.

Кілька разів я починав писати і відкладав. У мене були відчуття, ніби я продовжую життя Шрагіну і його товаришам. Два тижні зовсім не підходив до письмового стола — сів і поїхав до міста, де все це діялось. І там зразу ж пішов у тюрму, в корпус одиночок, де сиділи перед стратою Шрагін, Назаров і Григоренко. Признаюсь, мене вела туди думка: «Я ж усе-таки пишу не звіт, а повість. Подивлюся тюрму, і, якщо побачу, що була хоч найменша реальна можливість утечі, спробую врятувати своїх героїв…»

Я обійшов корпус одиночок з усіх боків — на жаль, він так розташований у тюремному дворі, що підібратися до нього підземним ходом, ззовні неможливо.

Представник адміністрації тюрми, що супроводжує мене і знає, чим я цікавлюся, теж хоче, щоб мої герої врятувались, та настроєний він песимістично. Показуючи на корпус одиночок, розказує:

— Будували ще за царя, поклали метрові стіни, та й заглиблені вони в землю на кілька метрів. До речі, першими в’язнями цього корпусу були 1905 року повсталі матроси крейсера «Очаков»… — Він із злістю дивиться на глуху стіну корпусу, зітхає і каже: — Вашим героям утекти звідси немислимо. Рити до них тунель можна тільки від берега, а там навкруги голе місце, і його добре видно з усіх сторожових вишок.

Ми заходимо в корпус і дивимося камери-одиночки. Між ними теж метрові стіни. Кожна камера — це кам’яний ящик за кутими дверима.

— Розумієте, в чому горе, — каже мій супутник. — Навіть якщо припустити, що вашим героям пощастило вирватися з корпусу, — то що потім? Вони опиняються в пустому тюремному дворі, який теж ідеально видно з вишок. А їм же треба ще подолати майже п’ятиметрову тюремну огорожу. Немислимо, немислимо…

Так, я розумію, втеча звідси скидалася б на чудо з дуже гарної казки.

Та не тільки в цьому була б солодка неправда. Я зустрічався в місті з багатьма людьми, які так чи інакше в одному строю із шрагінцями боролися з ворогом. І вони тільки маленька крихта уцілілих. Я їм казав про своє бажання врятувати моїх героїв і просив їх розповісти, як врятувалися вони самі.

— Це був найважчий час, — розказав мені один з них. — Місто захлиналося кров’ю. Я мав загинути, розумієте — мав загинути. Піді мною вже горіла земля. І в цей час керівництво