Галка - Павло Федорович Автомонов

Вундерліх поглянув на небо. Між верховіттям сосен і осик пролітав біплан. «Можливо, то полетів на фронт генерал-полковник Шернер. Сміливий генерал. На передову їздить і літає. Всі офіцери переконані, що незабаром фюрер присвоїть своєму улюбленцеві звання фельдмаршала». Та тут же Вундерліх згадав, що командуючий поїхав у район Пріє-куле, звідки вісім дивізій, у тому числі три танкових, розпочнуть нежданий наступ, щоб утворити коридор до Східної Пруссії. Це була б велика перемога! Чотиристатисячна армія тоді б з'єдналася з військами, які боронитимуть фатерлянд. Тоді фюрер неодмінно дасть Шернеру звання фельдмаршала.

Гауптштурмфюрер Вундерліх заздрісно зітхнув, примруживши замріяно очі. А коли він стане штандартенфюрером СС? Та в цю мить правою ногою перечепився через пеньок і впав, ударившись коліном. І так боляче, що скрикнув.

До гауптштурмфюрера підскочило кілька айзсаргів і Кротов. «Теж невидаль — об пеньок ударився шеф!» — скривив губи Кротов, а вголос запитав:

— На ліву чи на праву ногу спіткнулися, гер гауптштурмфюрер? Якщо на ліву, то нам сьогодні поталанить… Вам боляче?

Вундерліх не відповів, а тільки скривився. Кротов усе зрозумів. «Хитрий! Солдатську шинелю натяг на себе, а вона на ньому, як на опудалі. Руки стирчать із рукавів. Мабуть, далі не хоче йти, бо там пахне смаленим. А може, й справді, ловлячи гаву, врізався об пень…»

Мамонько-Кротов не мав підстав у душі ненавидіти Вундерліха вже тому, що гауптштурмфюрер виклопотав Кротову високу нагороду — залізний хрест. Орден дозволяв Кротову жити на широку ногу, особливо в Латвії. Є що їсти, є що пити, є жінки. Є ще й золото про чорний день: сережки, каблучки, годинники, коронки зубів… Війна війною, а про майбутнє думати треба. Кому ти потрібен у чужій країні без золота?! Зараз поки що йому непогано. Ось тільки оці полювання за парашутистами його засмучують, сердять. А що вдієш!.. Скільки не намагався Кротов якось Уникнути від цієї роботи, однак нічого не виходило. Як смола, прилип до нього гауптштурмфюрер Вундерліх.

Кротову давно вже треба б закінчити школу пропагандистів-власовців у Добендорфі, що під Берліном, а потім працювати десь у власовській газеті. Ще яким би репортером був чи й коментатором. Закінчив же за три роки до війні технікум культосвітніх установ. Він зиркнув швидким поглядом на Вундерліха. «Цей учепився в мене, як шуліка в курча, не відпускає у Німеччину до генерала Власову Звідти, в разі поразки Гітлера у цій війні, легше змитися кудись подалі чи й за самий океан, взявши напрокат ще чиєсь прізвище. Ну хоча б того Охріменка чи Овчаренка, котрі стали першими вбитими мною на війні!..»

Кротов ішов поруч з Вундерліхом, підтримуючи того лікоть.

— Боляче? — співчутливо запитав.

— Пусте! — хоробрився гауптштурмфюрер. — Щось не видно ніяких ознак перебування тут парашутистів.

— Скоро хутір! — сказав якийсь із місцевих айзсаргів. — Парашутистка може бути там.

— А якщо їх цілий партизанський загін? — раптом сказав Кротов, аби подивитися на свого шефа, яке враження справлять ці слова. — Скільки зараз вештається по лісу утікачів з полону, дезертирів з 15-ї латиської дивізії… Чого б їм не об'єднатися?

Вундерліх зблід. Можливо, дівчина ходила від партизанського загону в розвідку. У такому разі їх можуть зустріти й кулеметні черги.

Кротов самовдоволено прикусив губу. Свого він досяг.

— Що ти говориш, пане Кротов! Який партизанський загін? — втрутився айзсарг. — Тут багато хуторів, навколо дороги; просіки через кожні п'ятсот метрів. Усі лісники служать у нас! Нема тут ніяких партизанів, а може бути лише дівчина-парашутистка і кілька чоловік з нею.

— Та й парашутів ми бачили лише два! — додав інший вояка з межа кеті.

— Не думав, пане Кротов, щоб ви виявилися таким боягузом, — раптом зауважив гауптштурмфюрер Вундерліх, підвівши голову.

Обличчя його було чисто виголене. Блідість відступила і натомість щоки залив рум'янець. А ямочка на бороді — ознака самовпевненості, сили волі — ніби усміхалася.

Раптом десь далеко пролунала стрілянина. Кротов обернувся до Вундерліха:

— Це на хуторі. Мабуть, гонять парашутистів сюди!

Загавкали собаки-вівчарки. Якийсь з обер-лейтенантів на правому фланзі гукнув:

— Форверц!

— Форверц! — луною прокотилося по лісу.

— Вперед! — подав голос і Кротов, вимахуючи автоматом.

Знову залунали автоматні черги. I ось уже весь ліс розколовся від пострілів. Падало з осик, з беріз налякане жовте листя, щоб умерти на землі, під рідним деревом.

Латиш і Галка чергували на спостережному пункті. Рух на трасі пожвавився. Автомашини, наповнені солдатами, йшли більше на захід — на Кулдигу, а не до Салдуса і Тукумса, де була лінія фронту на сході і південному сході Курляндського «котла». Звичайно, стільки військ у Кулдизі не потрібно. З Кулдиги вони рушать до портів Лієпаї або ж до Вентспілса, а може, передислоковуються на захід Курляндського фронту. Якби про це сповістив садівник. Август, який затримується чомусь, не приходить на зустріч ось уже два дні. Це непокоїть групу, а Латиша особливо. Він за Августа поручився, і маєш — нема хлопця. Не поклав у банку листа. І всюди невідомість! Де Тайда? Чому не приходить Август? Куди й що за солдати їдуть по шосе?

Передислоковується не менше полку, з артилерією, з обозом у півтисячі підвід.

— Знаєш, Галко? Обоз не може їхати до самих портів, —