Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян
Чи то занадто стомився Ашот, чи ослаб, він довго не прокидався. Іноді хлопець кричав, схоплювався, але, не зовсім прокинувшись, засинав знову важким сном.
Якесь шарудіння розбудило Ашота. Він схопився і, зовсім ще сонний, піднявши сокиру, закричав:
— Геть, а то розколю череп!..
Як виявилось, проте, «череп розколювати» було нікому.
Відігнавши сон, Ашот пригадав усе, що з ним сталося, і знову його охопив страх. Хлопець зробив кілька кроків до ставка, хотів умитись, але вода здавалася такою похмурою й страшкою, що в нього не вистачало духу підійти до неї.
Вдалині мерехтіло світло, що падало з щілини склепіння. Хлопець попрямував до нього невпевненими кроками. Дорогою він трохи заспокоївся. «Мабуть, сонце вже високо піднялося, — подумав він. — Що зараз роблять товариші? Очевидно, полякались, розгубилися… Шушик плаче…» І хлопець відчув докори сумління.
Далекою згадкою було для нього все те, що лишилося за стінами печери, навіть товариші. Тільки бліде обличчя Шушик — у ластовинні, з голубими очима, в яких ніби світилося сонце, з ніжною лагідною посмішкою, — дедалі яскравіше оживало в його уяві. Коли Шушик дивиться знизу, очі її трохи косяться. І це дуже подобалось Ашоту. Тепер, згадуючи її погляд, хлопець відчув тепло на душі. «Піду, жаль їх, — вирішив він. — Цікаво, що робить зараз мій «божевільний пустельник?»
Та не ступив Ашот ще й кількох кроків до печери, звідки вчора чувся регіт, як зверху біля тріщини в склепінні мелькнула якась тінь і хтось сказав досить виразно й чітко: «Сплю, сплю», а потім щось голосно крикнув.
Хлопець з жахом відбіг назад, зачепився за камінь і впав на якусь тріщину в долівці печери. Звідти сильно смерділо чадом. Від цього смороду голова Ашота стала такою важкою, що він ледве встав і, відійшовши трохи вбік, сів на камінь. Усе попливло перед його очима, все перемішалося, запаморочилась голова. Він знепритомнів…
Саме тоді його товариші пройшли найвужчий коридор і, вступивши в простору печеру, уважно оглядали її, сподіваючись знайти сліди Ашота. І раптом у темряві під склепінням фосфорично блиснули чиїсь очі, почувся хрипкий свист.
Усі від страху відступили, тільки Асо спокійно посміхнувся.
— Не бійтеся, це пугач, — і, взявши камінець, жбурнув на птаха.
Пугач беззвучно розправив крила і вилетів у широкий коридор.
Цим коридором хлопці й Шушик вийшли в той світлий куток печери, де Ашот почув слова: «Сплю, сплю». Тут, високо під склепінням, було видно чимало якихось темних цяточок.
— Гагік, твої курочки! — посміхнувся Асо, впізнавши кажанів, що розташувалися тут цілою колонією.
Голос пастуха розбудив кількох маленьких сов. Вони спурхнули з місця й вилетіли в тріщину, що біліла зверху. За кілька кроків від себе хлопці побачили невелике темне озеро, а коли підійшли до нього й підняли смолоскипи, в очі впала якась темна постать, що сиділа збоку біля стіни.
— Ашот! — крикнула Шушик і, помітивши, що він не рухається, безсило присіла коло нього…
— Ашот, Ашот!.. — трусили його за плечі товариші.
Але він не подавав жодних ознак життя.
— Давай віднесемо його в той світлий куток, — сказав Гагік і підняв разом з Асо свого товариша.
— Шушик, Шушик знепритомніла! — злякано крикнув Саркіс.
Асо повернувся і, нахилившись над дівчиною, хотів освітити її обличчя скіпкою, та вогонь одразу погас.
— Дай сюди! — Асо вихопив з рук Саркіса іншу скіпку, але й вона погасла, як тільки Асо наблизив її до землі.
З якоїсь щілини йшов задушливий чад, від якого паморочилось у голові. Не розуміючи, що це за явище, хлопці підняли Шушик і перенесли її в той же широкий куток коридора, де вже лежав Ашот.
Над Ашотом схилився Гагік. Очі його збуджено блищали.
— Дихає! — крикнув він товаришам.
— Справді? — отямилась і Шушик.
— Почекайте, я його розбуджу!.. — І Гагік почав розтирати Ашоту вуха і легенько бити по щоках.
— Що ти робиш? — обурилась Шушик, схопивши його за руку. Вона нахилилась над Ашотом і доторкнулась пальцями до його широкого білого чола.
Нарешті, хлопець розплющив очі, але, глянувши на Шушик туманним поглядом, знову стулив повіки.
— Це я, я, Шушик! — трясла його за плечі дівчина.
Ашот очуняв, трохи підвівся і тихо спитав:
— Де я?
— Ти разом з нами, не турбуйся. Зараз вийдемо на волю.
— Не можу сісти, голова болить… Знайшов вас, чи це мені сниться?!
— Ні, не сниться, але це краще, ніж солодкий сон… — сказав Гагік одвернувшись, щоб приховати сльози радості.
Не минуло й години, як друзі вже сиділи біля вогнища і жваво розмовляли.
Ашот дивився на руді скелі, що золотом горіли на сонці, на Арарат, повитий легеньким туманом, і серце його стискалося від радості. Як світло, як хороше навколо!..
— Ну, тепер ти догнав Камо з Лчавана, — лукаво блиснувши очима, сказала Шушик і підморгнула товаришам.
— Не згадуй Камо, а то він знову схопиться й побіжить у темний світ, — посварився на неї Гагік.
— І справді темний світ, — лагідним і стомленим голосом підтвердив Ашот.
Те, що сталося з ним, здавалось далеким-далеким сном. Хлопець був щасливий, що в цьому чудовому світі він знову не сам, поруч-вірні друзі…
— Знаєте, як було страшно! — сказав він. — Признаюсь, що такий
