Айвенго - Вальтер Скотт

— А я, — сказав тамплієр, наповнюючи свій келих, — п'ю за здоров'я прекрасної Ровени. З того дня, як ваша тезка вступила в межі Англії, ця країна не знала жінки, гіднішої шанування. Клянуся небом, я розумію тепер нещасного Вортігерна! Будь перед ним хоча б бліда подоба тієї краси, яку ми бачимо, цього було б досить, щоб забути про свою честь і царство.

— Я не хотіла б, щоб ви марнували стільки люб'язностей, сер лицар, — сказала Ровена з гідністю і не знімаючи покривала, — краще я скористаюся вашою чемністю, щоб попросити вас повідомити нам останні новини про Палестину, тому що ця тема приємніша для нашого англійського слуху, ніж усі компліменти, яких учить ваше французьке виховання.

— Небагато можу повідомити вам цікавого, леді, — відповів Бріан де Буа-Гільбер. — Можу лише підтвердити чутки про те, що з Саладином[18] укладено перемир'я.

Його промову перервав Вамба. Блазень причаївся за два кроки за кріслом господаря, який час від часу кидав йому подачки зі своєї тарілки. Втім, такою ж милістю користувалися й улюблені собаки, яких, як ми вже бачили, у залі було досить багато. Вамба сидів перед маленьким столиком на стільці з вирізаними на спинці ослячими вухами. Підсунувши п'яти під поперечину свого стільця, він так втяг щоки, що його щелепи стали схожі на щипці для горіхів, і наполовину примружив очі, що не заважало йому до всього прислухатися, щоб не проґавити нагоди втнути одну з тих витівок, які йому дозволялися.

— Бодай їм, цим перемир'ям! — вигукнув він, не звертаючи уваги на те, що несподівано перебив промову величного тамплієра. — Вони мене зовсім зістарили!

— Як, шахраю? Що це означає? — спитав Седрик, з явним задоволенням очікуючи, який жарт ушкварить блазень.

— А то як же, — відповів Вамба. — На моєму віку було вже три таких перемир'я, і кожне — на п'ятдесят років. Тож, виходить, що мені півтори сотні років.

— Годі, я ручаюся, що ти помреш не від старості, — сказав тамплієр, який впізнав у ньому свого лісового знайомого. — Тобі судилося вмерти насильницькою смертю, якщо ти так показуватимеш шлях подорожнім, як сьогодні пріорові й мені.

— Як так, шахраю? — вигукнув Седрик. — Збивати подорожніх зі шляху! Треба буде тебе відбатожити: ти, виходить, такий же шахрай, як і дурень.

— Зроби милість, дядечку, — сказав блазень, — цього разу дозволь моїм дурощам заступитися за мою плутанину. Я лише тим і провинився, що переплутав, де у мене права рука, а де ліва. А тому, хто запитує в дурня поради й вказівки, треба бути поблажливішим.

Тут розмова була перервана появою слуги, якого сторожа надіслала доповісти, що біля воріт стоїть мандрівник і благає впустити його на нічліг.

— Впустити його, — сказав Седрик, — хто б він не був, однаково. У таку ніч, коли гроза шаленіє надворі, навіть дикі звірі тиснуться до черід і шукають заступництва у свого смертельного ворога — людини, аби тільки не загинути від розбурханих стихій. Дайте йому все, чого він потребує. Освальде, припильнуй гарненько.

Чашник негайно вийшов із зали й пішов виконувати наказ господаря.

Розділ V

Хіба юдеї не мають очей? Хіба в них немає долонь, органів, кінцівок, почуттів, прихильностей, пристрастей? Хіба не та ж сама їжа насичує їх, хіба не та ж зброя ранить їх, хіба їх не вражають ті ж хвороби, хіба не ті ж ліки зціляють їх, хіба не зігрівають і не студять їх ті самі літо й зима, як і християн?

В. Шекспір, «Венеціанський купець»

— Це юдей, він назвав себе Ісаком із Йорка. Чи добре буде, якщо я приведу його сюди?

— Нехай Гурт виконує твої обов'язки, Освальде, — сказав Вамба зі звичайною своєю нахабністю. — Свинар саме гідний церемоніймейстер для юдея.

— Пресвята Маріє, — мовив абат, осіняючи себе хрестом, — допускати юдея в таке товариство!

— Як! — озвався тамплієр. — Щоб юдейський собака наблизився до захисника святого гроба!

— Ти ба, — сказав Вамба, — виходить, тамплієри люблять лише юдейські грошики, а компанії їхньої не люблять!

— Що вдієш, поважні гості, — сказав Седрик, — я не можу порушити закони гостинності, щоб догодити вам. Якщо Господь Бог терпить довгі століття цілий народ завзятих єретиків, можна й нам потерпіти одного єврея протягом кількох годин. Але я нікого не примушуватиму спілкуватися з ним чи їсти разом із ним. Дайте йому окремий столик і погодуйте відособлено. А втім, — додав він, всміхаючись, — може, ген ті чужоземці в чалмах приймуть його до своєї компанії?

— Сер Франклін, — відповів тамплієр, — мої сарацинські невільники — добрі мусульмани й зневажають юдеїв анітрохи не менше, ніж християни.

— Клянуся, я вже й не знаю, — втрутився Вамба, — чим шанувальники Махмуда й Термаганта[19] кращі за цей народ, колись обраний самим Богом!

— Ну, нехай він сяде поруч із тобою, Вамбо, — сказав Седрик. — Дурень і шахрай — гарна пара.

— А дурень зуміє по-своєму відскіпатися від шахрая, — сказав Вамба, потрясаючи в повітрі кісткою від свинячого окосту.

— Тсс!.. Ось він іде, — сказав Седрик.

Впущений без усіляких церемоній, до зали боязкою й нерішучою ходою ввійшов сухорлявий старий, доволі високий на зріст; він на кожному кроці відважував смиренні уклони й від звички схилятися у поклоні здавався нижчим, ніж був насправді. Риси його обличчя були тонкі та правильні; орлиний ніс, проникливі чорні очі, високе чоло, поборознене зморшками, довге сиве волосся й велика борода могли б справити сприятливе враження, якби не так різко викривали його належність до племені, яке у ті темні віки було предметом відрази для марновірних і неосвічених простолюдинів, а з боку корисливого й жадібного дворянства піддавалося найлютішому переслідуванню.

Одяг єврея, що значно постраждав від негоди, складався із простого брунатного плаща й темно-червоного хітона. На ньому були великі чоботи, облямовані хутром, і широкий пояс, за який були заткнуті невеликий ножик і коробка з письмовим приладдям. На голові в нього була висока чотирикутна жовта шапка особливого фасону: закон велів юдеям носити їх на знак відмінності від християн. При вході до зали він смиренно зняв шапку.

Прийом, зроблений цій людині під дахом Седрика Сакса, задовольнив би вимоги найзатятішого противника ізраїльського племені. Сам Седрик у відповідь на багаторазові уклони єврея лише кивнув головою й указав йому на нижній кінець стола. Однак там ніхто не потіснився, щоб дати йому місце. Коли він проходив уздовж ряду тих, хто вечеряв, кидаючи