Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Сергій Оксенік

Два роки тому батько привів його до Інженера. Тоді багато людей хворіло від отруєної води. Доводилося її кип'ятити, а це вимагало стільки хмизу… До того ж і після кип'ятіння вона лишалася недоброю. Дорослі почали говорити про переселення. Діти раділи — вони всі мріяли про нові місця, розповідали одне одному, як добре буде там жити, яка там чиста вода.

Якось, випадково підслухавши їхні балачки, батько сумно подивився на Лисого і промовив усього два слова:

— Де «там»?

Лисий був найстаршим у ватазі. Йому від батькових слів стало соромно. Не тому, що він уповні зрозумів їх. Це розуміння прийшло пізніше. Він зашарівся тоді через те, що відчув себе ніби малою дитиною, яка тішиться з горя дорослих.

А через кілька днів батько привів його до старого Інженера. Той довго мовчки дивився хлопцеві в очі, потім, не відводячи погляду, спитав батька, наче Лисого й не було перед ним:

— Розпізнавати їстивні рослини вміє?

— Так, — відповів батько.

— Стріляти з лука вміє?

— Так.

— Беззвучно ходити лісом уміє?

— Так, — повторив батько. І додав: — Він усе вміє.

Точно так, як щойно сказала Леля про Івася.

Той день став для Лисого початком нового життя. «Як і сьогоднішній — для Івася», — подумав він.

Звільнення

Ранок видався пасмурний. Сонце не змогло пробитися крізь густі хмари, дерева похнюпилися, навіть птахів не було чутно. Лисий прокинувся з тяжким серцем. Він мусив зробити вибір — між своїм обов'язком перед рідним селом і обов'язком перед цими дітьми, яким він, власне, нічим не зобов'язаний. Швидше навпаки: це вони йому зобов'язані. Всім.

Але як це зробити? Як сказати Лелі: «Ти тепер як хочеш порайся з цими малюками, а я пішов!» Йому справді треба йти. Він і так згаяв багато часу. А вони… Повертатися їм нікуди. Можна уявити, що зараз діється в їхній Вьосці: черви, пацюки, дикі собаки… Там уже ніхто ніколи не житиме. Будувати нове житло? Смішно. Якби навіть він лишався з ними — без інструментів, без сильних дорослих рук, без уміння нарешті — яке там будівництво!

А в лісі без житла не живуть. Ніхто. І не житимуть. У них немає вибору. І Лисий їм не порятунок. Він може лише ненадовго продовжити їхнє животіння.

Голова ще боліла, але вже значно менше, ніж учора. Лисий підвівся й сів. Навколо нікого не було. І ні звуку. Ні Лелі, ні дітей, ні їхніх голосів. Хлопець відчув, як сльози навертаються на очі. Він розізлився сам на себе.

«Ну, чого тобі ще треба! За тебе зробили вибір. Позбавили необхідності позичати в Сірка очі. Просто гордо повернулися й пішли. Скажи „дякую“ і йди геть. Тебе чекають хворі односельці. Там, до речі, також є діти. І вони без тебе помруть». Хоч як крути, а виходило, що без нього хтось помре.

Втім, що вже тут вибирати. Леля забрала дітей і пішла… Куди ж вона пішла?

І взагалі, що це за місце? Як він сюди потрапив? Роззирнувшись, Лисий усе зрозумів. Учора Леля з дітьми зв'язала з соснового гілля щось на зразок волока, і на цих санях вони тягли його на північ, подалі від останнього привалу вовкулаків. Так на цьому волоку він і спав. На ньому його й залишили.

У верхів'ях дерев зашумів вітер. Буде дощ. Буде дощ! Вони змокнуть, застудяться…

Лисий взяв себе в руки. Він піде назад на південь, не доходячи до місця битви, зверне ліворуч і обійде вовкулачі трупи десятою дорогою. Потім знову рушить на південь, на південь, на південь. Він, власне, не так і багато часу втратив. Вовкулачий слід допоміг йому за два дні пройти більше, ніж лісом він міг подолати днів за п'ять.

Лисий підняв шаблю й капелюха. Під ним гіркою лежали полущені ядра ліщини. Вони були ще зелені, але вже цілком їстивні. «Дзякую».

І Лисий заплакав.

Потім витер очі й покрокував своєю дорогою. Він зробив не більше десяти кроків, коли почув виск кажана далеко в лісі.

Будівництво

Спочатку він біг навмання, а потім почув ритмічний стук, і вже прямував на нього. Він вилетів на пагорб і побачив у ярку Лелю, яка рубала лозу.

— Що трапилося?

Вона розпрямилася й витерла чоло тильною стороною долоні. Леля широко усміхалася.

— Нічого. Просто подумала, може, ти волієш попрошацця.

Лисий сів на землю і теж усміхнувся, хоч у голові гостро бухало від швидкого бігу — давався взнаки вчорашній пеньок.

— Лесик прийшов! — зарепетував за його спиною дитячий голос.

Він обернувся і ледве встиг підхопити на руки губату дівчинку, що кинулася йому в обійми, як рідному. Від несподіванки Лисий втратив рівновагу й повалився на спину, а вона двійко цьомкнула його в щоку. За все життя його стільки не цілували дівчата, як за останні три дні.

Але й то ще було не все. Він не встиг виборсатися з обіймів чіпких маленьких ручок, як на нього з виском налетіла ще одна дівчинка і теж завдала потужного поцілунку. Лисий уже й не намагався випручатися. Геть червоний, він дивився, як регочеться Леля й відчував повну безпорадність.

Нарешті вона прийшла йому на допомогу й голосно гукнула:

— Так, годі лизацця. Зараз дощ пайде. Мершій до роботи!

Дівчатка ще дружно цьомкнули Лисого в щоки й нарешті звільнили. Вони скотилися з пагорба до Лелі, підхопили по невеличкому оберемку лози й подалися геть. Леля знову розсміялася, дивлячись на збентеженого хлопця.

— А ти ло-овкий! — глузливо протягла вона. — Допомагати будеш?

— Буду, — сердито буркнув Лисий.

— Тоді ставай рубай лозу, а я піду до будівельників. Бо вони там без мене набудують. — Вона зібрала в оберемок решту нарубаної лози і, остаточно добиваючи Лисого, послала йому повітряний поцілунок.

Обцілований хлопець заходився люто рубати шаблею лозу. Але він не встиг навіть ввійти в ритм роботи, як прибігло ще четверо дітей — одна дівчинка і троє хлоп'ят. Як і перша, дівчинка налетіла на нього, стрибнула на руки й поцілувала в щоку, а хлопці тормошили, тусали й ляскали по спині, аж Лисий злякався, що хтось із них напореться на шаблю й поріжеться.

— Та годі вже вам! — нарешті не витримав він. — Розкажіть краще, що ви там будуєте.

Діти заговорили разом, показуючи руками й пояснюючи, але щось зрозуміти годі було сподіватися. Втім, одне Лисий збагнув: поки сам не побачить, від них нічого не діб'ється.

— Зрозуміло, — сказав він. — Тоді беріть лозу й несіть