Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— Вискочити з зашморгу, який хотіла накинути мені на шию фрау Бертгольд.

— Фрау Бертгольд? Звідки вона взялася?

— Приїхала клопотатись про документи для одержання пенсії, хтось порадив їй звернутись до нашого агентства, там ми і зустрілися. Не скажу, що я дуже зрадів. Час, коли я женихався до Лори, давно минув, вона опинилася аж в Америці, встигла вдруге вийти заміж — забагато, як на мене, для невтішної нареченої бідолахи Гольдрінга! І от фрау Ельза надумала розлучити Лору з чоловіком і одружити зі мною. Щоправда, її запал відразу згас, коли вона дізналась, що. я — то не я, і гроші, покладені на ім’я Гольдрінга, Фред Шульц одержати не може.

— А вона не плескатиме язиком?

— Фрау Ельза жінка практична і розуміє: документ про безслідне зникнення Бертгольда, який я пообіцяв їй вислати, втратить силу, якщо хтось дізнається, що підпис на ньому фальшивий. А їй треба якнайшвидше одержати пенсію, бо донечка витягнула з неї все, що змогла. Острах бере, коли подумаю, як нерозважливо я міг зв’язати себе з Лорою!

— Тоді нам слід відзначити ще одну важливу для вас подію.

— Боюсь, «Білий кінь» для мене занадто баский. Дозвольте, я сам собі наллю. — Григорій налив спочатку Нунке, потім плеснув трохи віскі на денце свого келиха.

— Е-е, Фред, так не годиться!

— Змилуйтесь. Після розмови з своєю екс-тещею, я й досі немов очманілий.

— Ну, за ваше звільнення!

— За здоров’я всіх членів вашої родини!

З кожним новим ковтком Нунке помітно п’янів. Його благодушний настрій змінився лірично-сумовитим.

— Ах, Фред, не кваптеся з одруженням, — повчав він. — Кожен шлюб — то своєрідний зашморг. Спочатку його не відчуваєш під лілейними руками коханої, що тебе обнімають, та згодом помічаєш, як поволі і неухильно він починає тебе душити, як пута обов’язків обплутують тебе всього. А це не може не позначитись і на кар’єрі. Сьогодні вночі я перебирав подумки віхи свого життя і зрозумів, що на схилі років опинився біля тих рубежів, звідки почав. Це образливо. Я знаю, що заслуговую на більше.

— Ви не враховуєте найбільший чинник — поразку у війні. Так чи інакше, а це не могло не відбитися на долі кожного. І що б там не було, а ми з вами в значно кращому становищі, ніж багато наших співвітчизників, змушених тинятися по світу або нидіти за ґратами у себе вдома. Я вже не кажу про тих, хто наклав головою. Ми з вами принаймні можемо діяти, виконувати свій обов’язок перед батьківщиною.

— За чужою підказкою? Незабаром повертається Думбрайт, я певен, що його знову посадять нам на шию. Не Думбрайта, то іншого. От і вихиляйся перед ним, щоб не втратити навіть того, чого вже досягнув.

— Ви, шефе, надто песимістично дивитесь на речі.

— А ви досі ладні бавитись романтичними цяцьками. О, я бачу, як ви спалахнули! Готові наговорити мені безліч бучних слів. А вони ніщо, бульбашки, що тільки мить виграють барвами райдуги, а потім лускаються. Замолоду я теж був таким, як ви. З нахилом до романтики… ідеалізму, якщо хочете. Та одного дня все це злетіло з мене, мов луска, здута могутнім шквалом.

— Що ж то був за день і в який шквал ви потрапили?

— Я став перед проблемою вибору: утвердитися в житті чи дати себе зламати.

— Цікаво!

Нунке посоловілими очима глянув на співрозмовника, хитнув голову статуетки і почав розповідати поволі:

— До біса передісторію, вона тут не має ваги. Почну з головного… Одного разу сталося так, що я змушений був стріляти в одну дуже близьку мені людину… Я вже почав вибиватися в люди, та по суті лишався сентиментальним йолопом… Мене мучила думка, що саме мені доручено цю справу. Треба сказати, до цього мені не доводилось стріляти в людину. Не те щоб зовсім не доводилось… Я стріляв, але тоді автомат ходором ходив у мене у руках, спрямований у заметіль, у невиразні темні силуети. А тепер за п'ять метрів від мене стояв мій колишній друг і дивився на мене сповненими сліз очима… Він якось дивно дихав: пара з рота виривалася так часто; ніби він розпалював пригасаючу сигарету… Але я мусив стрельнути і стрельнув. Лише один раз. Один раз натиснув на спуск, і він упав… Не знаю, куди я влучив, але він лежав ниць, і тіло йому зсудомлювали корчі… А я стояв заціпеніло і дивився на його руку. Дивився, як крізь її пальці, що затисли грудку снігу, проступали і поволі стікали прозорі краплини. Це танув сніг від людського тепла. Краплин ставало дедалі менше, і ось уже звисла одна, покаламутнішала і перетворилась у маленьку крижинку, припаяну холодом до замерзлої руки… Зараз про це смішно згадувати, але тоді, особливо перший час, мені все снилася та задубіла рука. Не обличчя, не очі, а саме рука з крихітною крижинкою між пальцями… Це була криза, після якої я став тверезо дивитись на життя і зрозумів: перемагає той, хто зважується переступити через усе!

Надвечір того дня, коли точилася ця розмова, до невеличкої брами в дальньому кінці кладовища під’їхала чорна машина, і з неї вийшов невідомий в темному плащі. В руках він тримав невеличкий букетик квітів. Обережно озирнувшись і не помітивши нічого підозрілого, ввійшов на кладовище, що зустріло його шелестом опалого листя. Поволі, ніби гуляючи, простував прозорими тунелями алей, обабіч яких навічно застигли в скорботному караулі пам'ятники і надгробки. Незабаром спинився біля невеличкого, зовсім свіжого горбика з хрестом і мармуровою дошкою в узголів’ї.

«Чи варто було сюди приходити? — меланхолійно думав невідомий у темному плащі. — Втім, не кожному випадає нагода прикрасити квітами власну довічну