Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін

І ребе Мерхав вийшов із зали і писаря з собою повів, дав змогу воєводі відібрати Собі найкраще…

Ілляш із вдячності подарував ребе Мерхаву одного із тих коней, яких йому повернули. Бо, коли Ілляша випустили, ребе Мерхав так, мимохідь, натякнув йому, що він за нього єдиний прохав, аби його не дуже мордували. Ілляш був кмітливий і не з простих поселян, як ви далі почуєте. Він одразу ж подарував йому кобилку, і ребе Мерхав ще раз допоміг Ілляшеві — домігся, щоб у шпихлірі, в зброярській коморі, віднайшли зброю і віддали хлопцеві. Ті не хотіли, мовляв, він не шляхтич і зброю не має права носити. Але ребе Мерхав їх умовив, і вони віддали Ілляшеві списа, келеп, сокиру, лук і стріли…

Отак на коні, вже в озброєнні, Ілляш заявився до нас.

Падав перший сніг. Ілляш поспішав знайти зброю, яку він не забрав з місця бою. Пообіцяв розповісти про таємницю зеленого гаманця. Але я встигла переказати йому татусеві слова про стару відьму із Піщаного і його дитячу сорочку, золотом шиту. Він подякував і поспішив по сніжній дорозі.

Більше до нас він не приїздив. Тільки завжди з прочанами чи з купцями передавав нам, татусевим дітям, ягоди, якнайкращий мед у стільниках, горіхи, яблука й груші… Люди переказували, ніби він у борг купив собі малесенький заїзд і порядкував там. А що наїдки в нього смачніші, ніж у його сусідів, то до нього всі йшли. І кажуть, він довідався, що він не Маріїн син. Що Марія викрала його в якоїсь шляхтянки. Звичайно, Ілляшеві було не до нас. По-перше, він став сам господарем, а по-друге, почав шукати свою матір. Правда, для того йому треба було знайти Марію. Щоб у неї силоміць чи грошима вивідати ім’я своєї матері. Кажуть, через якийсь час Ілляш таки взнав, хто його мати. Але вона вже була в монастирі, і він не міг з нею побачитись. От які в них звичаї!.. Але справи в Ілляша йшли добре — за кілька років його вже всі на Подолі знали і не обминали його заїзду… А з чого все почалося? З того, що наш мудрий татусь попрохав Ілляша вивезти того мерця з нашого заїзду. Ілляш нас врятував. І в нагороду за це Всевишній після важких випробувань винагородив його. Але скажіть, чи досягає людина щастя без випробування волею Всевишнього?

Справа дуже давня і дуже заплутана. Вона з самого початку була страшенно заплутана. А що тоді йшлося і про велике срібло-злото, про могутні знаки влади і про саму владу, то кожен намагався щось виявити, а щось приховати, покрити повною таємницею. Тому що дуже велика здобич світила переможцеві, то в цій потаємній колотнечі було багато смертей. А ті, хто був винен у смертях, щоб захистити себе, пускали поголос про вовкулаків, відьом та привиди. Або про якихось злодіїв. А справжній привид був лише один: це мій дід. Бо він майже і не об’являвся перед людьми. Але все знав і все бачив. Тому я й почну з діда. Бо про всіх говорять і ще й сьогодні переказують всяке таке… А про діда ніхто й анітелень. Бо про нього ніхто й не думав, що він якось причетний до всіх справ. Але це не так!

Отож усі вони билися за всі ті добра, за владу не на життя, а на смерть. Але ніхто у знищенні противників не признавався, своїми перемогами не вихвалявся. Тому все оповивалося туманом і таємницею. Та як не крилися суперники, як не плутали сліди, все одно правда являлась назовні. Але тільки допитливим і спостережливим вона об’являлася. Для поспільства ж були в тій історії і відьмаки, і упирі, і відьми, і русалки, і чародійки, і чародії, і, звичайно, привиди. Отож ніхто й гадки не мав, що дід за всіма зворотами потаємної колотнечі ревно спостерігає. Але почну від початку.

Мені було років вісім. Бо я десь народився через три роки після пришестя до Києва того гаспидського Кутлу-Темира. Саме тоді почав дід мене брати в ліс та в поле, на річку та на болота. Він шукав різне лікарське зілля. Іще дід часто на довбанці перепливав на лівий берег і понад Долобськими озерами брав рогіз на вербову лозу. Дід виплітав корзини, кошелі, верші, морди для єзів та ще всяке домашнє начиння. Продавав. Оце й був його заробіток про людські очі. Ще він трохи мідяків мав за трави. Продавав іншим лікарям. Із залишків зілля готував ліки. Тільки не для людей. Людей дід не лікував. Дід лікував собак, коней, волів та всяку іншу скотину. Навіть птахами опікувався. Підбирав чи уражених, чи негодою збитих птахів. І завжди в діда у сінях хтось кричав, свистів чи, бувало, і пугав! Проте його за чаклуна не мали. Бо коли він якійсь тварині допомагав, то ніколи ні сам заговорів не читав, ні хазяям бидла не наказував читати закляття. Він боявся, що попи та ченці звинуватять його у чаклунстві. «Тоді мені кінець!» — казав він часто. Але й не це було його головним заробітком і ділом. Головне його діло було — лови і ловецькі собаки. Правда, не тільки ловецькі, а й сторожові. Я сам тому свідок. Ощениться сука в когось із хазяїв — дід чекав до третього тижня. А тоді брав мене з собою і йшов туди. Цуцики тоді вже починають добре чути, ну а очі в них ще десь на десятий день розкрились. Дід присяде навпочіпки, розмовляє поволі з господарем. То слово якесь собаці скаже, то губами плямкне, то пальцями тихо