Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Я дуже радий, сер. Неодмінно запишу їхні імена й передам у газету. А де знаменитий вестмен Вогняна Рука? Сподіваюся, він живий?

— Мій брат Вогняна Рука втратив слід Парраноха, — стурбовано втрутився Віннету. — А якщо він зустрів нових ворогів і потребує нашої допомоги? Я і Вбивча Рука підемо його шукати.

— І негайно, — підтвердив я. — Бо дуже ймовірно, що він у небезпеці. Сподіваємося, що ви не поїдете до нашого повернення.

Я підібрав свій штуцер, який кинув на землю ще на самому початку рукопашного бою, зарядив його, Віннету також позбирав свою зброю, і ми пішли до того місця, звідки я кинувся за Парранохом. Світло місяця був занадто слабким, щоб покладатися на власний зір, тож нам довелося уважніше прислухатися. Проте шум локомотива заглушав усі звуки, і тільки коли ми відійшли від нього на значну відстань, змогли розрізняти нічні шерехи.

Ми марно зробили кілька кіл по прерії, все розширюючи їх, і я вже подумував повернутися до поїзда з надією, що Вогняна Рука встиг за час нашої відсутності повернутися туди, як раптом десь здалеку до нас долетів приглушений зойк.

— Це Вогняна Рука! Індіанці намагаються ніколи не видавати себе криком, — сказав Віннету.

— Я теж думаю, що це він, — відповів я, стривожившись і зрадівши водночас. — Швидше туди!

Ми кинулися бігти, але відразу зупинились і здивовано подивилися один на одного: Віннету збирався бігти на північ, а я — на схід.

— Чому мій брат біжить у той бік? Крик долинув із півночі, — спитав Віннету.

— Ні, зі сходу, — заперечив я. — Слухай!

Крик повторився, та ми знову не змогли дійти згоди.

— Бачиш, ти помилився, нам треба бігти на схід.

— Помиляється мій брат, — наполягав Віннету.

— Ми не маємо часу на суперечки. Вогняній Руці загрожує небезпека, тому нехай мій брат іде на північ, а я піду на схід, — запропонував я. — Один з нас неодмінно знайде його й виручить із біди.

— Хай буде так! — погодився Віннету.

Вождь апачів побіг в один бік, я — в другий. Знаючи, що Віннету ніколи не помиляється, я на бігу сварив себе, що не побіг за ним, але незабаром переконався, що цього разу мав рацію все-таки я. Голос було чутно все голосніше і виразніше, і цей голос кликав на допомогу. Нарешті я побачив індіанців, які розмахували томагавками, і Вогняну Руку, який, стоячи вже на колінах, насилу відбивав удари. Це були ті самі індіанці, в яких ми забрали коней.

— Тримайтеся, я тут! — вигукнув я.

Коли відстань між нами скоротилася до п’ятдесяти кроків, становище Вогняної Руки стало зовсім небезпечним: побачивши, що я поспішаю на допомогу, індіанці кинулися битися ще завзятіше, томагавки так і виблискували над його головою. Зволікати було не можна, ще хвилина — і вестменові розкроїли б череп. Тому я зупинився і скинув штуцер. Після довгого бігу я важко дихав, серце калатало в грудях, руки тремтіли. Стріляти було небезпечно, тим більше в такому непевному світлі місяця: я міг випадково потрапити в того, кого хотів врятувати. Але іншого виходу не було; затримуючи подих, я тричі натиснув курок і з радістю побачив, що всі троє індіанців один за одним звалилися на землю.

— Слава Богу! — вигукнув Вогняна Рука, коли я підбіг до нього. — Ви таки встигли! І я, чорт забирай, завдячую вам життям. Сподіваюся, що колись таки зможу відплатити вам тим же.

— Ви поранені? — запитав я, підбігши до нього.

— Загрози для життя немає. Лише два удари томагавка по ногах. Вони не могли дістати мене вище пояса, тому рубали по ногах, щоб я впав на коліна.

— Дозвольте мені оглянути рани. Ви, напевно, втратили багато крові.

— Добре. Дивіться. Але ви неймовірний стрілець! При такому світлі й після такого тривалого бігу влучити всім трьом у голови! Вони усі мертві. На таке здатний лише Вбивча Рука! Коли ви кинулися в погоню за Тімом Фінетті, у мене в стегні вже стирчала одна стріла, ось чому я не міг встигнути за вами. Я відстав і, поки шукав ваші сліди, трохи заблукав. Тут мене й підстерегли індіанці. Мерзотники ховалися в густій траві, і коли я підійшов до них, завдали мені кілька ударів по ногах. Бігти після цього я вже не міг, зі зброї в мене залишався тільки ніж і власні кулаки, тож якби ви не прийшли мені на допомогу, мій скальп прикрасив би пояс одного з цих бандитів. Ви нагодилися дуже вчасно. Я вам цього ніколи не забуду!

Поки вестмен говорив, я оглянув його рани: вони були болючі й численні, але, на щастя, справді не було небезпеки для життя. Трохи згодом з’явився Віннету і допоміг мені перев’язати Вогняну Руку. Він визнав, що цього разу слух підвів його. Залишивши убитих індіанців на поживу звірам і птахам, ми побрели до залізниці. Ішли дуже повільно, бо Вогняна Рука не міг іти швидше. Тож не здивувалися, що поїзд нас не дочекався. Він і так уже надто вибився із графіка, тож затриматися ще довше вони просто не могли.

Коні, яких ми відбили в індіанців, стояли коло наших, і це було непогано, бо можна було транспортувати Вогняну Руку. Нам довелося через його рани зробити привал на декілька днів і почекати, щоб він набрався сил. На відстані шести годин їзди ми знайшли струмок, на берегах якого росли дерева, там ми й зупинилися.

Минуло кілька днів, поки ми змогли вирушити в дорогу до «фортеці» Вогняної Руки. Його рани гоїлися повільно, і весь цей час ми жили в тривозі й постійній готовності до нападу індіанців сіу, на чиїй території ми перебували. Наші рушниці мовчали, щоб не привертати уваги червоношкірих, але ми не голодували: ставили сітки