Люди і тварини - Софія Парфанович

Зідхнувши тяжко, Брисько засипляв. Таки на своєму хідничку. Крізь сон він частенько гавкав тонісінько й тріпав ногами. Очевидно якийсь сон, якесь видиво. Крізь нього Бриськова мова була тонісінька, прямо щеняча. Тож нікому не заваджала спати. Ані псові.

Виспавшись смачно, вранці треба зачати новий, собачий день.

Такий у нього характер.

У Міліної сестри майже такий сам пес, як у Мілі. Теж цинамонового кольору, простюх. Його теж не кликали жодною вишуканою назвою, тільки Латка. Чому Латка? Бо мав він білу латку на голові й таку саму на животі. Якби не друга, напевно казали б, що на голові у пса зірка й так напевно називали б його. Але в кого на животі зірка? Аж смішно! А латка трапляється. От, тому й пса називали Латкою.

Латка не говорив, як його побратим, тільки гавкав. Звичайним собачим гавканням. Так, що не раз приходилось Гані заспокоювати його. Напевно пес чув чи помічав щось, чого не помічали люди, і коли гавкав, знав добре, з якого приводу. Але людям дошкулювало його настирливе гавкання. Тож наперед наказували псові мовчати, що він і робив слухняно й опісля заглядали крізь вікно, чи й справді не яка напасть. А тут, замість напасти — гість!

Ось, уже сидять при столі й смаковито пахне стравами. Латка вилазить з-поза вішалки, де його схованка, і пронюхує пильно гостеві сліди, далі його плащ і, найголовніше, кальоші чи снігівці. Вони промовляють до Латки найвиразніше й приносять йому найбільше вісток знадвору. Тож над ними спинює свій рухливий ніс найдовше. Так він вивчає гостя.

Мабуть гість — приятель сім’ї, бо Латка швидко привикає до його запаху й підходить до самої людини. Спершу нюхає її ноги та впевнившись, що вони ті, що були в кальошах, нюхає далі. Тут уже швидко проходить уздовж і поперек. До того ж любить теплий, запах жіночих спідничок; така вже в нього звичка й таке вподобання. Ним він раює і вже зовсім звикнувши до гості, нюшить далі. Руки, а з них пальці, знову кажуть Латці багато. Під ляком на нігтях і кремом на руках, що їх Латка дуже не любить, викриває він запах страв, запах кухні. Цибуля, селера, картопля мішаються з пахощами м’яса в один принадний запах людського житла. Як не мила б рук пані й яким кремом не натирала б, пес таки викриє чим займались оці ніжні руки передтим. І тоді стає лизати їх.

Латка лиже пальчики встановивши чергу. Отже починає від великого пальця лівої руки. Вилизує його старанно й зараз таки лиже другий і третій — усіх їх п’ять. Лиже їхню спинну сторону. Покінчивши роботу, штовхає носом берег долоні й намагається повернути руку долонею в гору. Вдається йому легко, бо пані зайнята розмовою і не противиться Лапчиним «маніпуляціям», хоча те слово відноситься до праці рук людини. Її тут виконує собачий ніс. Можна б отже сказати: «назопуляція», бо «назус» по латині ніс як і «манус» — рука. Та Латка латини не вчився. Все ж таки заставляє паню повернути долоню і тоді вилизує знову по черзі всі пальці. Покінчивши лизати їх, Латка переходить на другу сторону й таким порядком лиже пальці правої руки. Отже — роботи має доволі. А ще знову повертається до лівої руки. Цього вже надто милій гості. Вона нахилюється понад стіл і правою рукою поплескує пса по голові, а ліву кладе на подолок.

І Ганя, що за розмовою призабула звичку пса, тепер нагадує собі і кличе:

— Латка, фуй!

Латка залазить під стіл і з-під нього сяють його тільки очі. Може пані забуде його й тоді…

Ганя держить Латку на руках. Але він виривається і бреше. Голосно, пронизливо, зовсім по собачому. Бреше на гостю, що стоїть біля дверей, готова вийти з милого дому приятелів. Латка гавкає нестримно.

— Він жаліє так, що ви відходите, — пояснює Ганя.

— Ей, його мова надто гостра й напаслива! — Гостя досконало знає собачу мову — він гавкає як на справжнього ворога.

І знаєте чому? Пес любить хвалитись своєю вірністю і показати господарям який він чуйний і як береже дому. Зараз він показує вам, що злодія він не випустить з хати, хоч би ним була мила пані. Вже коли йому вдалося зайти в хату, то вийти — ні, ніколи!

Латка скалить зуби й гавкає та намагається вирватися з рук своїй господині. Але гостя вже за дверима й вони зачинились, таки Латці перед носом. Так він і не використав нагоди пописатись перед своїми господарями.

Пів року Галя не була в своєму літньому дімку над озером. Його обмивали дощі та присипали сніги і він спав під їхнім покривалом. Був подібний до великого звір’я, що запав у зимову сплячку. Але засяяло сонце, пригріло й прокинулась весна. Снігові води стекли до озера, прокинулись його пожильці. Зазеленіли дерева. І Галя вернулась до свого дімка.

Мала хатка, наче б ждала на неї: повертання ключем, скрип дверей. Тріщить підлога під ногами, стіни наче б гомоніли від людських кроків. Під вікнами павутиння. Ще восени його сплели павуки. В ньому неживі, висушені мухи. Чи павукам було доволі харчів з цієї одної — другої мухи? Чи й вони теж спали в зимі?

Галя прибирає в хаті. Пил, що здрімався на підлозі, прокидається і підноситься в повітрі. Мерехтить — міниться пиляна смуга, вбираючи в себе сонячне проміння, що падає крізь вікно. Танцюють пилинки. Обмітає павутиння. Велика бура нетля падає на землю. Ще жива. Лізе помалу, розклавши крила, хитається і подібна до літачка, що збирається піднестися в гору. Але