Тінь вітру - Карлос Руїс Сафон
Коли я подумки повертаюся назад і намагаюся відтворити події того вечора в особняку Алдаїв; мені спадає на думку єдине виправдання моїй поведінці: коли тобі вісімнадцять і тобі не вистачає ані вправності, ані досвіду, й стара ванна кімната може здатися раєм. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб переконати Беа взяти ковдри з вітальні та зачинитися у ванній лише з двома свічками та якимось сантехнічним приладдям, що радше нагадувало музейні раритети. Мій головний аргумент — кліматичний — швидко переконав Беа. Спершу вона вжахнулася — адже мій божевільний винахід міг спалити будинок! — але тепло, що йшло від кахельної підлоги, свідчило на мою користь.
Пам’ятаю, як у червоному світлі свічок я роздягав її тремтячими руками; вона посміхалася, її очі шукали моїх очей.
Пам’ятаю, як вона сиділа, спершись на двері, її руки безсило звисали, долоні відкривалися мені назустріч.
Пам’ятаю, як гордовито вона тримала обличчя, коли я пестив її шию кінчиками пальців.
Пам’ятаю, як вона взяла мої руки й поклала їх собі на груди; як її повіки й вуста затріпотіли, коли я взяв її соски між пальцями й стиснув їх; як вона ковзнула на підлогу, коли я досліджував губами її живіт; як розсувалися її стегна, приймаючи мене...
— Ти колись робив це раніше, Даніелю?
— У мріях.
— Я серйозно.
— Ні. А ти?
— Ні. Навіть із Кларою Барсело?
Я засміявся. Мабуть, із себе самого.
— Що тобі відомо про Клару Барсело?
— Нічого.
— А мені ще менше, — зізнався я.
— Я тобі не вірю.
Я нахилився над нею й подивився в очі.
— Я ніколи ні з ким цього не робив.
Беа посміхнулася. Моя рука опинилася між її стегон. Я кинувся на неї, шукаючи її вуст так спрагло, наче зненацька відкрив, що канібалізм — найвище втілення мудрості.
— Даніелю? — покликала Беа тихенько.
— Що? — спитав я.
Відповіді так і не було.
Стовп холодного повітря просвистів під дверима, і в цю нескінченну мить — перш ніж вітер задув свічки — наші очі зустрілися, й ми відчули, що казку пристрасного моменту зруйновано. Секунди нам вистачило, щоб зрозуміти: з того боку дверей хтось був. Я побачив жах на обличчі Беа, а за мить нас накрила темрява.
Жорстоко гримнули двері. Немов у них грюкнув сталевий п’ястук, майже зриваючи їх із завіс.
Я відчув, як Беа здригнулася в темряві, й обійняв її. Ми пересунулися в інший бік кімнати, й тут іще один удар зі страшенною силою влучив у двері, відкидаючи їх до стіни. Беа скрикнула та сховалася за мною. Блакитний туман заповзав з коридору; від задутих свічок зміївся дим. Одвірки відкидали тіні, схожі на стилети, й мені здалося що я бачу незграбну фігуру на краю темряви.
Я з острахом вдивлявся в коридор, сподіваючись, що то якийсь жебрак наважився вдертися в зруйнований особняк, шукаючи притулку в цей паскудний вечір. Але бачив я, як і раніше, тільки смужки блакитного повітря, яке наче сочилось крізь вікна.
Беа, зіщулившись у куточку, тремтячими губами прошепотіла моє ім’я.
— Там нікого немає, — сказав я. — Певно, то був порив вітру.
— Вітер не стукає у двері, Даніелю. Ходімо звідси.
Я повернувся до кімнати й зібрав наші речі.
— Ось, одягайся. Ходімо надвір, подивимося.
— Краще зовсім піти звідси.
— Так, зараз. Я лише перевірю одну річ.
Ми похапцем одяглися в темряві; від нашого дихання в повітря здіймалися хмаринки пари. Я взяв з підлоги одну зі свічок і знов її запалив. Холодний протяг гуляв будинком, немов хтось порозчиняв усі вікна та двері.
— Бачиш? Це вітер.
Беа похитала головою, але нічого не відповіла.
Ми пішли назад до вітальні, тримаючи руки над полум’ям свічки. Беа, затамувавши подих, ішла просто за мною.
— Що ти шукаєш, Даніелю?
— Зажди хвилинку.
— Ні, ходімо звідси. Просто зараз.
— Гаразд.
Ми попрямували до виходу, і саме тоді я помітив, що...
Великі різьблені двері в кінці коридору, які я марно намагався відкрити, були прочинені.
— Що сталося? — спитала Беа.
— Зачекай тут.
— Даніелю, будь ласка...
Я пішов коридором, тримаючи свічку, що мерехтіла під поривами холодного вітру. Беа зітхнула й неохоче пішла за мною.
Я зупинився перед дверима. Мармурові сходи, що вели вниз, ледь виднілися у темряві. Я почав спускатися.
Вражена, Беа стояла біля входу, тримаючи свічку.
— Будь ласка, Даніелю. Ходімо звідси негайно...
Та я спускався — крок за кроком, аж до останньої сходинки.
Таємнича атмосфера, яку підсилювало мерехтіння свічки позаду, здавалося, зникла, коли я побачив прямокутну кімнату з голими кам’яними стінами, вкритими розп’яттями. Від крижаного холоду мені перехопило подих. Переді мною лежала мармурова плита. Зверху я побачив два білих предмети; вони були різні за розміром, але тим не менш чимось схожі. Від них блимання свічки відбивалося яскравіше, ніж від решти речей у кімнаті, й я здогадався, що вони зроблені з дерева й вкриті лаком.
Я зробив іще кілька кроків уперед і лише тоді збагнув. Це були дві білі труни. Одна з них — найбільше шістдесят сантиметрів завдовжки. Я здригнувся. То був дитячий саркофаг. Я опинився у склепі.
Сам не усвідомлюючи, що роблю, я наблизився до мармурової плити, простягнув руку й торкнувся її; потім поклав руку на одну з трун, на більшу. Повільно, майже у трансі, я змахнув пил з її віка. У тьмяному червонавому світлі свічки відкрився напис.
+
ПЕНЕЛОПА АЛДАЯ
1902-1919
Я завмер. Хтось або щось рухалося в темряві.
Я відчув холодний вітер на спині й лише тоді відступив на кілька кроків.
— Забирайся звідси, — прошепотів голос із темряви.
Я відразу впізнав його. Лаїн Куберт. Голос диявола.
Я здерся по сходах і, як тільки дістався верху, схопив Беа за руку та якнайшвидше потягнув до виходу. Ми загубили свічку й бігли наосліп. Беа була налякана, не в змозі зрозуміти мою раптову тривогу. Вона нічого не бачила. Нічого не чула. Я не став зупинятися, щоб усе їй пояснити. Щомиті я очікував, що хтось вистрибне з темряви й
