Тінь вітру - Карлос Руїс Сафон

— Не верзіть дурниць. Що нам справді потрібно, так це трохи більше християнського милосердя та менше недоброзичливості. Ми ж безсовісні, — вела своє Мерседітас. — Усі відвідують службу Божу, але ніхто не прислухається до слів Господа нашого Ісуса Христа.

— Мерседітас, облиште Святе Письмо. Воно не розв’яже проблеми, а якщо й розв’яже, то тільки почасти.

— Знов лунає голос атеїста. Можна спитати, що вам заподіяла церква?

— Ну ж бо, не сваріться, — втрутився батько. — Ти, Ферміне, піди навідайся до пана Федеріко — може, йому щось потрібно, може, треба сходити до аптеки або на ринок.

— Так, пане Семпере. Уже йду. Вибачте. Вам відомо: багатомовність — мій гріх.

— Ваш гріх — безсоромність та брак пошани до Господа, — повчально проказала Мерседітас. — Ганебнику! Вам слід вичистити душу із хлоркою!

— Послухай, Мерседітас, — зупинився на порозі Фермін, — я знаю, ти добросерда людина, хоча трохи недалека, а якщо чесно, то дурна — аж світишся. Але оскільки нашому товаришеві терміново потрібна допомога, я наразі втримаюсь від того, щоб прояснити тобі кілька основних моментів...

— Ферміне! — закричав батько.

Фермін замовк і поквапився вийти геть. Мерседітас з осудом дивилася йому вслід.

— Коли-небудь цей чоловік втягне вас у халепу, запам’ятайте мої слова. Він анархіст, масон чи, щонайменше, єврей. Із таким величезним носом...

— Не звертайте на нього уваги. Він любить сперечатися.

Мерседітас здавалася роздратованою. Вона похитала головою.

— Гаразд, я піду. У мене ще багато роботи, а час летить. Бувайте здорові.

Ми всі щиро побажали їй того самого й дивилися, як вона йде геть — із прямою спиною, на високих підборах, виносячи надвір свій побожний гнів. Мій батько глибоко зітхнув, немов хотів увібрати в себе трохи спокою з повітря. Пан Анаклето присів поряд із ним, нарешті спустившись із небес своєї риторики. Його обличчя було бліде, а очі затопив осінній сум.

— Країна дійшла до ручки, — сказав він.

— Ну ж бо, пане Анаклето, вище носа. Таке завжди траплялося. То тут, то ще десь. Несправедливість є скрізь, та коли вона приходить до нас, вона здається гіршою, ніж деінде. Побачите, пан Федеріко видужає. Він міцніший, ніж нам усім здається.

— Та ж ні! — учитель не тямив себе від гніву. — Жорстокість — наче припливні хвилі, розумієте?! Хвиля відпливе — вам здається, що ви у безпеці; але вона завжди повертається, завжди... і накриває нас із головою. Я щодня бачу це у школі. Господи... Людиноподібні мавпи — ось ким ми стаємо у класних кімнатах. Дарвін — фантазер, запевняю вас. Ніякої еволюції не відбулося. За кожного, хто має розум, я мушу битися з дев’ятьма орангутангами.

Ми могли лише покірно кивати.

Пан Анаклето помахав на прощання рукою та пішов, повісивши голову. Він здавався років на п’ять старшим, ніж коли прийшов.

Батько зітхнув. Ми кинули один на одного швидкі погляди, не знаючи, що сказати. Я міркував над тим, чи потрібно йому розповідати про вчорашній візит інспектора Фумеро до книгарні. То було попередження, подумав я. Застереження. Фумеро використав нещасного пана Федеріко як натяк для нас.

— Щось трапилось, Даніелю? Ти зблід.

Я зітхнув і опустив очі додолу. Став розповідати йому про інспектора Фумеро та його погрози. Батько слухав, стримуючи злість, яка спалахувала в його очах.

— Це моя провина, — сказав я. — Мені слід було розповісти...

Батько похитав головою.

— Ні. Ти не міг передбачити того, що трапилося, Даніелю.

— Але...

— Навіть не думай про це. І жодного слова Фермінові. Хтозна, як він відреагує, якщо дізнається, що цей чоловік знов його переслідує.

— Але ми маємо щось зробити.

— Не турбуйся, з Ферміном усе буде гаразд.

Не дуже переконаний, я кивнув і продовжив роботу. Батько теж повернувся до своєї кореспонденції. Час від часу він скидав на мене очі, але я вдавав, що не помічаю цього.

— Що вчора сказав професор Веласкес? — спитав батько, бажаючи розрядити атмосферу.

— Йому сподобалися книжки. Професор згадав, що шукає якусь книгу зі спогадами Франко.

— «Переможець маврів»? Але ж це заборонена книга... витівка Мадаріаґи[31]. Що ти відповів Веласкесу?

— Що ми вже працюємо над його замовленням, і щонайпізніше за два тижні він почує новини.

— Добре. Доручимо Фермінові цю справу, а від Веласкеса отримаємо цілу купу грошей.

Я кивнув головою, й ми працювали далі.

Батько все поглядав на мене.

«Ну ж бо, давай», — подумав я.

— Учора до крамниці завітала дуже приваблива дівчина. Фермін сказав, вона сестра Томаса Аґілара.

— Так.

Батько кивнув, обмірковуючи цей збіг обставин з виразом легкого здивування. Він трохи помовчав, а потім знов зачепив мене, наче щойно пригадав щось украй важливе.

— До речі, Даніелю, сьогодні в нас не дуже багато роботи; можливо, ти б хотів узяти вихідний? Ти останнім часом забагато працюєш.

— Усе гаразд, дякую.

Батько якийсь час удавав, ніби читає листи. Актор з нього був нікудишній.

— Ось я розмірковую над тим, щоб залишити Ферміна на господарстві та піти з Барсело до «Лісео»[32], — заговорив знову він. — Сьогодні ввечері дають «Тангейзера», тож Барсело замовив кілька квитків у партері й запросив мене.

— Відколи це тобі подобається Ваґнер?

Батько знизав плечима.

— Дарованій кобилі... До того ж із Барсело неважливо, що дають, бо він увесь час коментує дію, критикує вбрання та гру акторів. Він часто запитує про тебе. Може, якось завітаєш до його крамниці?

— Як-небудь.

— Добре. То, якщо ти згоден, пропоную сьогодні залишити крамницю на Ферміна, а самим піти й трохи розвіятись. Чом би й ні? Якщо тобі потрібні гроші...

— Тату, — не витримав я, — Беа не моя наречена.

— А хто казав про наречених? Роби як знаєш. Якщо тобі потрібні гроші, візьми з каси, але залиши записку, щоб Ферміна не трафив шляк, коли він увечері зачинятиме крамницю.

Проказавши це, батько сквапливо пішов до задньої кімнати, ніби щось там забув; я встиг помітити, що він посміхається від вуха до вуха.

Я подивився на годинник. Було о пів на одинадцяту ранку. Ми з Беа домовилися зустрітися о