Тінь вітру - Карлос Руїс Сафон
— Та це ж Даніель! — закричав професор Веласкес. — Дякувати Богові, що це ти, а не той божевільний, який приходив минулого разу, — як його пак? Тореро?.. Він чи то п’яний був, чи то геть сказився... Він наважився спитати мене — мене! — чи відома мені етимологія слова пеніс! Його тон був сповнений геть неприпустимого сарказму!
— Просто лікар прописав йому дуже сильні ліки, — промимрив я, — щось для покращення роботи печінки...
— Він спаскудив мені цілий день! — обурювався Веласкес. — На місці твого батька я б повідомив поліцію — закладаюся, у них є на нього справа. Господи, а як у нього смердять ноги! Ще багацько ходить тут усіляких придуркуватих лівих, які ведуть безпутний спосіб життя й не бачили ванни з часів падіння Республіки!
Я вже гарячково шукав інших більш-менш правдоподібних вибачень для недозволенної поведінки Ферміна, як раптом студентка, що розмовляла з професором Ве’ласкесом, обернулася до мене. Земля спинила свій біг. Я побачив осяйну усмішку — і вуха мої запалали.
— Привіт, Даніелю, — сказала Беатріс Аґілар.
Я кивнув їй — язик наче відсох. Я пускав слину від Беа, сестри мого найкращого друга! Від тієї самої Беа, якої я так боявся!
— О, ви знайомі? — спитав Веласкес заінтриговано.
— Даніель — старий друг нашої родини, — пояснила Беа. — Він єдиний, хто наважився сказати мені в обличчя, що я чванькувата й самозакохана.
Веласкес витріщився на мене.
— То було багато років тому, — виправдовувався я. — І я не зовсім це мав на увазі... тобто зовсім не це...
— Добре, я досі чекаю на вибачення.
Веласкес щиро засміявся й узяв пакунок з моїх рук.
— Гадаю, я тут зайвий, — сказав він, розкриваючи пакунок. — Еге, чудово. Слухай-но, Даніелю, скажи батькові, що мені потрібна книга під назвою «Переможець маврів. Спогади генералісимуса про війну в Марокко», автор Франсіско Франко Баамонде, з передмовою та примітками Пемана.
— Уважайте, що вже сказав. Ми зв’яжемося з вами за тиждень-другий.
— Вірю тобі на слові, а зараз мушу йти. Тридцять дві порожні голови чекають на мене.
Професор Веласкес підморгнув мені та зник у лекційній залі.
Я не знав, куди діти очі.
— Послухай, Беа, про ту образу, я обіцяю...
— Облиш. Я дражнила тебе, Даніелю. Розумію: то було дитяче безглуздя. Крім того, Томас здорово тебе відлупцював.
— Ще й досі болить.
Усмішка Беа скидалася на пропозицію до примирення або принаймні тимчасового перемир’я.
— Крім того, ти мав рацію. Я й справді дещо самозакохана та іноді чванькувата, — сказала вона. — Я тобі антипатична, чи не так, Даніелю?
Це питання заскочило мене зненацька. Я був обеззброєний. Уся моя ворожість до тієї, кого я вважав особистим ворогом, зникла. Так трапляється, коли ворог перестає бути ворогом.
— Ні, це не так.
— Томас каже, що річ не в мені, а в нашому батькові. Ти не наважуєшся спілкуватися з ним, а я за це «розплачуюся». Я тебе не звинувачую. Ніхто не хоче мати справу з моїм батьком.
Я відчув, як кров відхлинула з мого обличчя, але за кілька секунд уже всміхався й кивав.
— Усі кажуть, що Томас знає мене краще, ніж я сам.
— Я не дивуюся. Мій брат знає нас усіх, як свої п’ять пальців, тільки ось ніколи нічого не каже. Проте якщо він вирішить-таки відкрити рота, цілий світ буде зруйновано. Знаєш, він дуже тебе любить.
Я знизав плечима та опустив очі.
— Він часто говорить про тебе, про твого батька, про книгарню, про того приятеля, з яким ви працюєте. Томас каже, він геній, якого ще очікує визнання. Іноді здається, що Томас уважає своєю справжньою родиною не нас, а вас.
Я поглянув їй у вічі — твердо, відверто, безстрашно, — але не знав, що сказати, тож просто посміхнувся. Мені почало здаватися, що своєю відвертістю вона заманює мене в пастку. Я подивився вниз, на подвір’я.
— Не знав, що ти тут навчаєшся.
— Так, на першому курсі.
— Література?
— Батько вважає, що точні науки не для слабкої статі.
— Звичайно. Забагато цифр.
— Ну ось, а я дуже люблю читати. Крім того, тут можна зустріти цікавих людей.
— Таких, як професор Веласкес?
Беа криво осміхнулася.
— Звичайно, я ще тільки на першому курсі, але знаю достатньо, щоб зрозуміти, Даніелю, коли до мене залицяються. Особливо чоловіки такого штибу.
Мені стало цікаво, до якого штибу належав я.
— Але професор Веласкес — добрий приятель мого батька. Вони обоє належать до «Товариства захисту та пропагування іспанської оперети»..
Я вдав, що вражений.
— Шляхетне становище зобов’язує... А як твій наречений, лейтенант Каскос Буендіа?
Посмішка злетіла з її обличчя.
— За три тижні Пабло буде тут у відпустці.
— Ти, мабуть, щаслива?
— Дуже. Він добрий хлопець, хоча можу уявити, що ти про нього думаєш.
«Сумніваюся, що можеш», — подумав я.
Беа подивилася на мене дещо напружено. Я збирався змінити тему, але язик випередив мене.
— Томас каже, що ви одружуєтесь та переїжджаєте до Ель-Ферроля.
Вона спокійно кивнула головою.
— Щойно Пабло прийде з армії.
— Ти, певно, чекаєш із нетерпінням, — зауважив я, відчуваючи нотки злості у власному голосі, нахабний тон, який невідомо звідки взявся.
— Насправді я не проти. У його родини там маєток, корабельні, й Пабло керуватиме одною з них. Він має величезний талант керівника.
— Воно й видно.
Беа силувано всміхнулася.
— Крім того, я вже багато за всі ці роки надивилася на Барселону... — Її очі раптом здалися мені сумними та втомленими.
— Я чув, що Ель-Ферроль — чудове місто. Сповнене життя. Та й морські делікатеси, гадаю, там надзвичайні. Особливо краби-павуки.
Беа зітхнула, похитуючи головою. Здавалося, вона б розплакалася зі злості, та була для цього надто горда. Натомість вона тихо засміялася.
— Минуло десять
