Тінь вітру - Карлос Руїс Сафон

Надійшов листопад. Я вже мав позаду місяць урівноваженості, місяць без вештання біля площі Реаль лише заради того, аби побачити крізь вікно Клару... Заслуга в цьому, я мушу визнати, була не тільки моєю: справ у книгарні побільшало, тож ми з батьком ледь встигали, нам був потрібен помічник.

— Ми мусимо найняти людину, яка допомагатиме нам знаходити замовлення, — розмірковував батько. — Нам потрібен хтось особливий, напівдетектив, напівпоет — той, хто не боїться битися за неможливе...

— Гадаю, я знайду потрібну людину, — сказав я.

І  я знайшов. Я знайшов Ферміна Ромеро де Торреса у його звичайному сховищі біля арок вулиці Фернандо. Жебрак складав докупи першу сторінку понеділкової газети зі шматочків, які вдалося врятувати з контейнеру для сміття. На першій шпальті йшлося про велич народної праці — ще один доказ славетного поступу політики диктатури.

— Боже! Знову брехня! — почув я крик Ферміна. — Ці фашисти перетворять усіх нас або на святих, або на жаб!

— Добридень, — стиха привітався я. — Чи ти мене пам’ятаєш?

Жебрак підвів голову, й чудова посмішка раптом засяяла на його обличчі.

— Мене не ошукує мій зір? Як справи, друже? Сподіваюся, ти зробиш ковток червоного вина?

— Сьогодні я частую, — відповів я. — Ти зголоднів?

— Ну, я б не відмовився від великого тареля смаженої риби... утім, я з’їм усе, що в мене вкинуть.

По дорозі до книгарні Фермін Ромеро де Торрес розважав мене оповідками про всі хитрощі, до яких він вдавався впродовж останніх років, щоб уникнути Служби безпеки й особливо інспектора Фумеро, своєї Немезиди, з якою в нього точилася жорстока й безупинна боротьба.

— Фумеро? — перепитав я.

Я згадав: так звали солдата, який вбив батька Клари Барсело у замку Монжуйк на самому початку війни.

Маленький чоловічок зблід зі страху й кивнув. Звичайно, він був зголоднілий, брудний, після місяців вуличного життя від нього смерділо. Він і найменшої гадки не мав, куди його ведуть, і я помітив певну тривогу, яку він намагався приховати за безперервними балачками.

Коли ми дісталися крамниці, він знервовано поглянув на мене.

— Будь ласка, заходь. Це книгарня мого батька. Хочу тебе з ним познайомити.

Жебрак зігнувся — жмут бруду та нервів.

— Ні, ні, не хочу навіть чути. Я маю непрезентабельний вигляд, а це шикарне приміщення... Я тобі заважатиму.

Батько визирнув із-за дверей, кинув погляд на жебрака, потім скосив очі на мене.

— Тату, це Фермін Ромеро де Торрес.

— До ваших послуг, — промимрив жебрак, майже тремтячи.

Батько спокійно всміхнувся до нього та простягнув руку. Бідолаха не наважився її схопити: йому було соромно.

— Слухайте, я гадаю... ліпше мені піти, — затинаючись, бурмотів він.

Мій батько обережно взяв його руку.

— У жодному разі. Мій син сказав, що ви пообідаєте з нами.

Жебрак переводив здивований погляд з мене на мого батька.

— Будь ласка, заходьте. Можете взяти гарячу купіль, — запропонував тато, — наша ванна до ваших послуг. Після цього, якщо не заперечуєте, ми могли би піти до «Кан-Соле» на обід.

Мій батько повів Ферміна до парадних дверей та майже силоміць затяг сходами нагору до квартири, поки я зачиняв книгарню. За допомогою улесливих слів і секретної тактики нам вдалося стягнути з Ферміна дрантя й заштовхати чоловіка у ванну. Без одежі він був схожий на жертву війни й тремтів, наче обскубане курча. Глибокі сліди від кайданів видніли на його зап’ястках та кісточках ніг, а спину прорізали жахливі рубці, на які було боляче дивитися. Ми з батьком обмінялися промовистими поглядами, але нічого не сказали.

Бідолаха, досі настраханий, дозволив помити себе, мов дитину. Поки я шукав чисте вбрання, батько про щось привітно говорив із гостем. Я знайшов батьків старий костюм, сорочку та білизну. З тих лахів, що їх зняв із себе Фермін, не можна було залишити навіть взуття, тож я вибрав пару черевиків, яку тато нечасто взував, бо вони були на нього замалі. Фермінове ж лахміття (включно з парою штанів, які за кольором нагадували копчену шинку) я загорнув у газету та викинув на смітник.

Коли я повернувся до ванної кімнати, батько саме голив Ферміна, і я подумки зазначив, що ці двоє вже стали приятелями. Умитий та поголений, Фермін здавався на двадцять років молодшим. Тепер від нього пахло милом, але вигляд у нього й досі був якийсь стомлений — можливо, це був наслідок купелі із сіллю.

— Повірте мені, пане Семпере, якби доля не привела мене до світу міжнародних інтриг, я б обрав гуманітарні науки — це мені ближче до душі. Змалку в мене був нахил до поезії, я мріяв стати Софоклом або Верґілієм! Трагедії, написані «мертвими мовами», я люблю до нестями! Але мій батько, хай земля буде йому пухом, був людиною впертою та приземленою. Він завжди мріяв, щоби бодай один з його дітей приєднався до Ополчення, а жодна з моїх семи сестер не підійшла б для цього, навіть попри те, що на обличчях у них росло волосся — характерна риса всіх наших жінок за материною лінією... На смертному ложі батько змусив мене заприсягтися, що коли мені не вдасться поносити трикутного капелюха ополченця, я принаймні стану державним службовцем та викину геть усі свої літературні мрії... А я, знаєте, старомодний. Я вірив, що батька, яким би дурноголовим той не був, належить слухати. Мабуть, ви розумієте. І все ж не думайте, що я протягом усіх цих років не дбав про свій інтелект. Я багато прочитав і можу напам’ять декламувати найкращі фрагменти «Божественної комедії»...

— Гаразд, шефе, вдягніть це. Ваша ерудиція не підлягає сумнівам, — сказав я, поспішаючи батькові на порятунок.

Коли Фермін Ромеро де Торрес, сяючи чистотою, вийшов з ванної, очі його випромінювали вдячність. Батько загорнув Ферміна в рушник, і жебрак аж засміявся від задоволення, відчувши, як його шкіри торкається чиста тканина. Я допоміг йому перевдягтися. Виявилося, що дібраний одяг завеликий, причому розмірів на десять. Батько витяг свій пасок та передав мені, щоб я застібнув його на Фермінові.

— Фермін має дуже модний вигляд, — сказав батько. — Чи не так, Даніелю?

— Тебе можна переплутати з кінозіркою, Ферміне.

— Припиніть. Я вже не той, яким