Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі - Володимир Броніславович Бєлінський

Однак, у той же час, вони стали об’єктами агресії німецьких держав — військових чернечих орденів. На теренах прусів і ятвягів формується Тевтонський орден, а на теренах латгалів, земгалів і куршів — Лівонський орден. Тому зрозуміло, що Литва прагнула розширення на південний схід — на територію Київської Русі…» [52, с. 8].

Білоруські історики стверджують, що вони ніякого стосунку до Русі не мають і не мали.

«Александр Гваньини, служивший комендантом Витебска в 1561–1568 годы, в своей знаменитой «Хронике Европейской Сарматии» (1578 г.) указывал, что население Витебска — литовцы (литвины). Никаких «беларусов» или «русских» там не было. В Витебске говорили на литовском языке (дзекающем западно-балтийском, ныне «беларуском»), но документация велась на русском языке Киева (ныне украинском)» [59, с. 94–95].

«…в земли Западной Беларуси (сердце ВКЛ) с 1200 по 1340 годы бежали от немецко-польской (католической. — В.Б.) экспансии около 100 тысяч человек из Пруссии и до 150 тысяч из Полабья и Поморья… сюда мигрировали около 300 тысяч человек, что кажется вполне возможным, учитывая внезапный и необъяснимый «взлёт ВКЛ» как «могущественной державы региона», появившейся «вдруг» на земле ятвягов» [59, с. 198].

Зрозуміло, що втекти та пройти сотні кілометрів глухими заболоченими лісами вдавалося тільки молодим і сильним людям, Так білоруська земля і так зване Велике Литовське князівство, ядром якого стали білоруські князівства (Вітебське, Турівське, Новогрудське, Полоцьке, Слонімське та інші) дали прихисток слов’янам і балтам, ставши ядром нової потужної держави — Великого Литовського князівства. Фактор посилення цього державного утворення (впродовж другої половини XIII століття) прийшлими людьми став головним і домінуючим.

«В ходе второго и третьего разделов Речи Посполитой (в 1793 и 1795 гг.)… царизм искусственно разделил единый до этого этнос литвинов на два якобы разных: на «белорусов» Витебска, Полоцка, Могилева, Смоленска, Гомеля — и на «литовцо-русов» Минска, Бобруйска, Вильни, Гродно, Бреста. В дальнейшем политика русификации привела к переносу термина «Белоруссия» и на Литовское генерал-губернаторство… А само название «Литва», ставшее запрещённым у нас, постепенно стало применяться к жемойтам Самогитии (латинский вариант термина «Жемойтия»)…» [59, с. 421–422].

Найкращим доказом, що білоруси були литвинами — є те, що у них не було такого історичного явища, як козацтво. Білоруси ставилися надзвичайно вороже до наших славних чубатих лицарів.

У білорусів (литвинів) були свої проблеми і з поляками, і з московитами, не менш серйозні, ніж в українців.

Наостанок зазначимо — згідно із церковними документами та дослідженнями поважних українських істориків (М.С. Грушевський), на Київському князівському престолі після 1300 року сидів рід путивльських князів Ігоревичів. Думаю, що саме Великий князь Галицько-Волинського князівства Юрій, за порадою золотоординського хана Тохти,посадив на київський престол князя Володимира-Івана Івановича — із династії путивльських князів, рід яких знали у Золотій Орді. Він не викликав заперечень, будучи дружнім.

Знищивши у 1300 році улусного хана Ногая, Тохта цим призначенням гарантував собі надійний і спокійний тил. Однак на цей раз він забезпечувався не так від Великого Галицько-Волинського князівства, як від набираючого стрімкої сили — Великого Литовського князівства.

3. Князі: Андрій Юрійович (1286–1323), Лев Юрійович (1286–1323)

«Сини Юрія Львовича Андрій і Лев уперше згадуються як «руські князі» у грамоті польського короля Владислава Локетека, датованій 1315 р. Наступного року Андрій і Лев Юрійовичі уклали союз із прусськими лицарями й затвердили його своєю грамотою, в якій вони звуть себе князями Галичини і Володимирщини (Волині). Можна зробити припущення, що старший, Андрій, правив у Володимирі, а молодший, Лев, у Галичі» [44, с. 101].

Сьогоднішні українські науковці, певно, за інерцією, продовжують розповідати нам московські «баєчки», весь час підкидаючи тезу про перенесення столиці до Володимира. Та не можна так недбало ставитися до нових абсолютно достовірних європейських джерел (праці іспанського ченця «Книга знань про всі королівства…»), де чітко вказана столиця Львів. Це настільки принципове питання, що українські історики не мають права мовчки його обходити.

І ще на один факт слід звернути увагу. Як бачимо, весь історичний матеріал про князів Юрія Львовича та його синів Андрія і Лева польські та московські історики давно вилучили і приховали чи знищили. Все те робилося, аби доказати відсутність нащадків-чоловіків роду князів Галицьких. Тому хоча князі Андрій і Лев вперше згадуються у 1315 році, та початок їхнього правління перенесено на 1308-ий, аби зменшити роки правління титулованого короля Русі-України Юрія. Навіть сучасна професорка О.В. Русіна з цього приводу заявила:

«Не можна сказати нічого конкретного про обставини князювання Юрія Львовича у Володимирі (??? — В.Б.). Навіть дата його смерті, подана польським істориком Яном Длугошем (1308 р.), є значною мірою гіпотетичною» [44, с. 93].

«За образним висловом М. Грушевського, після того, як обривається Галицько-Волинський літопис, «Кімерійська пітьма спадає на історію Галицько-Волинських земель» [44, с. 93].

Що цікаво — нас завжди переконували, що та «пітьма» є явище випадкове. Хоча польський хроніст Ян Длугош жив на 150 років пізніше за Галицько-Волинського короля Юрія, у 1415–1480 роках. І слід думати, що він користувався якимись документами.

То куди ж вони ділися?

Жили ж іще в ті роки десятки нащадків роду Данила Галицького!

Не хочемо думати-аналізувати. Мовчимо!..

Як заявляють сучасні українські історики, досі збереглися два документи — оригінали з давніх князівських часів Андрія і Лева II.

Звертаю увагу читачів — оригінали!

Наводимо їх текст, з деякими поясненнями:

«Важливою складовою зовнішньої політики останніх володарів Галицько-Волинського князівства були їхні взаємини із Тевтонським Орденом (офіційно знаним як «Братство Тевтонської церкви святої Марії Єрусалимської»). Орден, що постав наприкінці XII ст., перебував під зверхністю імператора Священної римської імперії та Папи римського. Рицарі-тевтони насильно насаджували християнство, активно просуваючись на схід Європи… Угода 1316 р. є унікальною латиномовною пам’яткою, що вийшла з княжої канцелярії Андрія та Лева Юрійовичів.

«Вельможному панові і улюбленому у Христі братові Карлу з Тревері, великому магістрові ордену шпиталю святої Марії Тевтонського дому в Єрусалимі та іншим братам цього визнання у Пруссії.

Андрій і Лев, з Божої ласки князі всієї землі Русі, Галичини та Володимирщини, [шлють] поздоровлення… Оскільки між шановними мужами, вашими попередниками — магістром і братами прусськими, з одного боку, і нашими найяснішими предками — з другого, процвітали вияви люб’язності та добродійства взаємного сприяння, тому й нам відрадно з вами єднатися цим зв’язком прихильності та щирої дружби,.. що в давнину [пов’язувала] наших предків, як це ширше сказано у