Тінь вітру - Карлос Руїс Сафон

— Я тобі друг, — відповів він. — Чи то принаймні хочу ним бути. То цигарку?

— Я не палю.

— Це добре. На жаль, у мене більше нема чого запропонувати тобі, Даніелю. Його голос дратував мене, різав вухо. Здавалося, він витягає з себе слова, — так глухо й віддалено вони звучали, мов ті старі грамофонні платівки, що колекціонував Барсело.

— Звідки вам відоме моє ім’я?

— Мені багато чого про тебе відомо. Твоє ім’я — це найменше.

— Що іще вам відомо?

— Я міг би тебе збентежити, та не маю ані часу, ані наміру. У тебе є те, що мене цікавить. І я готовий добре заплатити за це.

— Боюся, ви з кимсь мене переплутали.

— Навряд чи. Я часом припускаюся помилок, але щодо людей — ніколи. Скільки ти хочеш за неї?

— За що?

— За «Тінь вітру».

— Звідки ви знаєте, що ця книжка в мене?

— Це поза обговоренням, Даніелю. Питання лише в ціні. Я знаю, що вона належить тобі вже давно. Люди багато чого розповідають, а я уважний слухач.

— Либонь, не такий уже й уважний. Я не маю цієї книжки. А якби й мав, то не продав би її.

— Твоя прямолінійність захоплює, особливо в наші часи — часи підлабузників та блюдолизів, — але зі мною тобі не слід її виявляти. Назви ціну. П’ять тисяч песет? Гроші нічого не варті для мене. Назви ціну.

— Я вже сказав, пане: книжка не продається, до того ж у мене її немає. Ви помилилися, розумієте?

Незнайомець залишався мовчазним та непорушним, його, як і раніше, огортав сизий дим цигарки, якої він, здавалася, ніколи не виймав з рота. Однак пахло від нього не тютюном. Пахло горілим папером. Гарним папером, таким, який використовують у типографіях.

— Помилився? — поволі перепитав він. — Не думаю. Імовірно, що саме ти зараз припускаєшся помилки.

— Ви мені погрожуєте?

— Можливо.

Я ледь стримував жах, озброївшись удаваною хоробрістю.

— Чи можу я запитати, чому ви так цікавитесь цією книжкою?

— Це стосується лише мене.

— Мене теж, оскільки ви погрожуєте мені, домагаючись книжки, якої я не маю.

— Ти мені подобаєшся, Даніелю. Ти не боягуз, і здаєшся розумним хлопцем. То п’ять тисяч песет? Із такими грішми ти зможеш купити собі цілу купу книжок. Гарних книжок, а не той мотлох, що його ти охороняєш із такою завзятістю. Ну ж бо, п’ять тисяч песет, і ми залишаємося друзями.

— Ми з вами не друзі.

— Друзі. Ти просто цього ще не усвідомив. Я тебе не звинувачую, в тебе іншим забита голова. Наприклад, твоєю подружкою Кларою. Така жінка... будь-хто втратить голову.

На згадку Клариного імені кров захолола в моїх жилах.

— Що вам відомо про Клару?!

— Наважуся сказати, більше, ніж тобі. Краще тобі забути її, хоча я знаю, ти не забудеш. Мені теж було шістнадцять...

Раптом мене охопила жахлива впевненість. Цей чоловік — той самий незнайомець, який набридав Кларі на вулиці. Він насправді існує. Клара не вигадувала.

Чоловік зробив крок уперед. Я — крок назад. Ніколи доти я не відчував такого страху.

— У Клари немає книжки, знайте. Не смійте більше ніколи її торкатися!

— Мене й на хвильку не цікавить твоя подруга, Даніелю, й котрогось дня тебе вона теж перестане цікавити. Усе, чого я хочу, — це книжка. І я волію добути її в чесний спосіб, нікому не завдаючи шкоди. Розумієш?

Не в змозі вигадати нічого ліпшого, я вирішив безсоромно збрехати.

— Книжка в чоловіка на ім’я Адріан Нері. Він музикант. Ви, певне, чули про нього.

— Це ім’я нічого мені не говорить. Невідомість — погана рекомендація для музиканта. Ти впевнений, що не вигадав цього Адріана Нері?

— На жаль, ні.

— У такому разі, якщо ви друзі, ти міг би переконати його, щоб він віддав мені книжку. Такі речі легко вирішуються проміж друзів. Чи мені краще попросити Клару?

Я похитав головою.

— Я поговорю з Нері, але не думаю, що він віддасть її. Може, в нього її вже й немає. Але навіщо вам ця книжка? Тільки не кажіть, що ви хочете її прочитати!

— Ні. Я знаю її напам’ять.

— Ви колекціонер?

— Щось на зразок того.

— Чи ви маєте інші книжки Каракса?

— Колись були. Хуліан Каракс — моя спеціальність, Даніелю. Я подорожую світом у пошуках його книжок.

— І навіщо вам вони, якщо ви їх не читаєте? Незнайомець видав якийсь моторошний, задушливий звук. Я не відразу зрозумів, що то він так сміявся.

— Для єдиного, що з ними потрібно робити, Даніелю.

Він витяг з кишені коробку сірників, узяв один та циркнув. Уперше в світлі полум’я з’явилося його обличчя. Мене знов охопив жах: у чоловіка не було ані носа, ані губів, ані повік. Це не було обличчя — це була маска з чорної зарубцьованої шкіри, знищеної вогнем. Це була та сама мертва шкіра, якої торкалася Клара.

— Спалювати їх, — прошепотів він.

Його очі випромінювали ненависть.

Порив вітру загасив вогник сірника, і страшне обличчя знов поглинула темрява.

— Ми зустрінемося знов, Даніелю. Я ніколи не забуваю облич, і ти мого теж не забудеш, — тихо промовив він. — Задля себе самого й задля своєї подруги Клари, я сподіваюся, ти ухвалиш слушне рішення. Уладнай цю справу з Нері... Доволі претензійне прізвище, до речі. Я б ні на йоту йому не довіряв.

Із цими словами незнайомець повернувся та пішов геть, до пристані. Його постать повільно танула у темряві, а в моїх вухах іще довго відлунював його глухий сміх.

8

Блискавки прорізали стіну хмар, що нависли над самим морем. Мені слід було поквапитись, щоб знайти прихисток від зливи, що наближалася. Мої руки тремтіли, а думки стрибали. Буря розливалася з неба рікою, почорнілою від крові. Місяця видно не було, дахи будинків потопали в темряві. Я намагався прискорити крок, але страх міцно скував мої ноги: вони наче налилися свинцем. Дощ усюди переслідував мене. Я сховався під навісом газетного кіоску, намагаючись зібрати думки й вирішити, що робити далі. Удар грому прокотився десь неподалік, і я відчув, як земля хитається в