Тінь вітру - Карлос Руїс Сафон
Коли я побачив смертельну гримасу Фумеро, побачив, як він облизує губи, наче божевільний, мені ніби ляпаса затопили, і я прокинувся. Кожен м’яз на моєму тілі горів люттю. Паласіос дивився на мене і мовчки хитав головою, та я не звертав на нього уваги. Каракс непорушно стояв посередині кімнати, очікуючи на постріл.
Фумеро не звертав уваги на мене — для нього тієї миті існував лише Каракс і його, власна, Фумерова, закривавлена рука, що тримала револьвер. Я стрибнув на інспектора. Відчув, як мої ноги відірвались від землі. Усе, здавалося, завмерло у повітрі. Наче десь удалині почув звук пострілу, ніби відлуння шторму, що вщухає.
Я не відчув жодного болю. Куля пройшла крізь ребра. Спочатку був сліпучий спалах, потім відчуття, ніби мене вдарили металевою палицею, і я пролетів кілька метрів. Я не відчув, як упав, хоча мені здалося, що стіни рухаються і на мене з шаленою швидкістю падає стеля.
Чиясь рука підняла мою голову. Я побачив обличчя Хуліана Каракса. Я побачив Каракса саме таким, яким уявляв його, ніби вогонь не спотворив його обличчя. Я помітив жах у його очах, побачив, як він поклав руку на мою грудну клітину. Цікаво, що за рідина тече між його пальцями?..
Ось тоді я відчув той пекельний вогонь у грудях. Ніби у мене всередині палало вугілля. Я намагався закричати але нічого не виходило. Я впізнав обличчя Паласіоса сповнене каяття й відчаю. Підвів очі й побачив її. Беа потроху наближалась до мене від дверей бібліотеки. Її очі були повні жаху. Рот вона затулила руками. Не в змозі промовити жодного слова, вона тремтіла й хитала головою. Я намагався сказати щось, але пронизливий холод скував мої руки, пронизав усе моє тіло.
Фумеро ховався за дверима. Беа його не помітила. Коли підскочив Каракс, Беа обернулась. Револьвер інспектора вже був націлений їй у чоло. Паласіос кинувся зупиняти Фумеро. Але він спізнився. Там уже був Каракс. Я почув його віддалений крик, в якому пролунало ім’я Беа. Спалах пострілу освітив кімнату. Куля пройшла крізь праву руку Каракса. Ще мить — і людина без обличчя падає на Фумеро.
Я озирнувся й побачив, що Беа біжить до мене, з нею все гаразд. Я очима шукав Каракса, але він зник. Замість нього я побачив іншого чоловіка. То був Лаїн Куберт. Він вчепився в очі Фумеро нігтями, наче гаками. Я побачив, як ноги Фумеро зникають у дверях бібліотеки. Побачив, як спазматично здригалося його тіло, коли Куберт безжально тягнув його до вхідних дверей. Я бачив, як інспектор бився коліньми об мармурові сходинки і як сніг падав йому на чоло; бачив, як чоловік без обличчя схопив його за шию, підняв угору, немов ляльку, й кинув у замерзлий фонтан. Рука янгола прохромила груди Фумеро, його чорна душа вилетіла й крижаними сльозами розсипалась по дзеркальній поверхні замерзлого фонтана.
Я впав знесилений, більше ні на чому не в змозі сфокусувати погляд. Біле світло наповнило мої зіниці, я більше не бачив Беа. Я заплющив очі, відчув, як вона торкається моїх щік, відчув її теплий подих, коли вона благала Господа не забирати мене від неї. Вона шепотіла мені на вухо, що кохає мене й ніколи не відпустить. Тоді мене охопило відчуття цілковитого спокою, і це відчуття позбавило мене болю, що вогнем палав у грудях.
Я бачив, як ми з Беа, постарілі, взявшись за руки, гуляємо вулицями Барселони, цього зачарованого міста. Я бачив, як мій батько та Нурія Монфорт кладуть білі троянди на мою могилу. Я бачив, як плаче Фермін на грудях у Бернарди. Я бачив мого давнього друга Томаса, який навіки втратив дар мови. Я бачив їх, як пасажир бачить незнайомців крізь вікно потяга — потяга, що рухається надто швидко.
І саме тоді, навіть не усвідомлюючи цього, я згадав обличчя своєї матері — обличчя, яке забув багато років тому. Я знайшов його, як знаходять стару газетну вирізку, коли вона раптово випадає з книжки. Світло, яке йшло від моєї матері, супроводжувало мою душу, коли вона відлітала.
Посмертно
27 листопада 1955 року
Біла палата, сяючі простирадла, серпанкові фіранки та яскраве сонячне сяйво. З вікна я бачив синє море. Одного дня мене будуть переконувати, що не можна побачити моря зі шпиталю Корачан; що його палати зовсім не білі й тим паче не неземні; що море в листопаді схоже радше на сірий ставок, холодний і ворожий; що кожного дня на тому тижні йшов сніг, доки Барселона не виявилася похованою під майже метровим шаром снігу; що навіть Фермін, вічний оптиміст, думав, що я знов помру.
Я вже помирав раніше, у кареті швидкій, на руках у Беа та лейтенанта Паласіоса, який забруднив собі моєю кров’ю всю форму. Куля, казали лікарі — вони говорили про мене, наче мене там не було, — пробила мені два ребра, зачепила серце, порвала артерію й на всій швидкості вилетіла з іншого боку, тягнучи за собою все, що ставало в неї на шляху. На шістдесят чотири хвилини моє серце перестало битися. Мені розповіли, що коли я повернувся з того світу, то розплющив очі, всміхнувсь — і знову втратив свідомість.
Лише через вісім днів я прийшов до тями. На той час газети вже надрукували новину про смерть Франсіско Хав’єра Фумеро під час сутички з озброєною бандою злочинців. Тепер влада намагалася знайти вулицю чи алею, яку б можна було перейменувати на честь видатного інспектора поліції. Лише його тіло було знайдено в особняку Алдаїв. Тіла Пенелопи та її сина так і не знайшли.
Я прокинувся на світанку. Пам’ятаю світло, схоже на рідке золото, що розливалося по простирадлах. Снігопад ущух, а морський краєвид за моїм вікном хтось поміняв на білу площу, на якій не було нічого, крім кількох гойдалок. Мій батько, який сидів у фотелі біля мого ліжка, підвів погляд і мовчки дивився на мене. Я всміхнувся до нього, й він розплакався.
Фермін, мов дитина, спав у коридорі, й Беа тримала його голову в себе на колінах. Почувши схлипування мого батька, вони підвелися й увійшли до палати. Пригадую, яким блідим та змарнілим здався мені
