Тінь вітру - Карлос Руїс Сафон

— Це все війна, — поскаржився капелюшник. — Вона все псує.

Перш ніж попрощатися, він наполіг на тому, щоб я взяла його адресу та адресу його колишньої дружини Софі, з якою він знову спілкувався після багатьох років «непорозумінь».

— Тепер Софі мешкає в Боготі з відомим лікарем, — повідомив він. — У неї своя музична школа. Вона часто пише, запитує про Хуліана. Це єдине, що нас тепер об’єднує, розумієте? Спогади. Ми робимо так багато помилок у житті, юна пані, але це все усвідомлюємо тільки тоді, коли підкрадається старість. Скажіть, ви віруєте в Бога?..

Я пішла, пообіцявши повідомити йому та Софі, якщо дістану якісь новини від Хуліана.

— Ніщо так не ущасливить його матері, як новини про нього. Ви, жінки, добре робите, що дослухаєтесь до свого серця, а не до всіх цих дурниць, — ностальгічно підсумував капелюшник. — Тому й живете довше.

Я чула багато поганого про Фортюні, але тим не менш не могла не відчувати співчуття до цього бідолашного старого. Єдине, що йому залишилося в житті, — це чекати на повернення сина. Він, здавалося, жив надією надолужити втрачений час і вірив, що в цьому йому допоможуть святі, яких він із великою побожністю відвідував у церковній каплиці. Я ж бо уявляла його таким собі велетнем-людожером, нікчемною, злопам’ятною людиною; а переді мною постав симпатичний літній чоловік, геть сліпий до реального життя, збентежений, як і всі ми. Він нагадував мені мого власного батька, який ховався від усіх і від себе самого у світі книжок та тіней. Крім того, мене з капелюшником поєднувала надія повернути назад Хуліана. Я відчула до Фортюні своєрідну ніжність, стала його єдиним другом. Без Хуліанового відома я нерідко відвідувала його в квартирі на вулиці Св. Антоніо.

Капелюшник більше не працював у крамниці.

— У мене вже не ті руки, не ті очі, не ті покупці... — казав він.

Він чекав на мене щочетверга, частував кавою, печивом, тістечками, яких сам майже не їв. Він годинами згадував Хуліанове дитинство, згадував, як вони разом працювали у капелюшній крамниці, показував мені фотокартки. Він водив мене до Хуліанової кімнати, яку утримував бездоганно, немов музей, приносив мені старі зошити, інші речі повсякденного вжитку, навіть не пам’ятаючи, що вже мені їх показував, що розповідав усі ці історії під час мого минулого візиту. Він, здавалося, відтворює минуле, якого ніколи не існувало.

В один з таких четвергів, підіймаючись сходами до помешкання Фортюні, я зустріла лікаря, який щойно навідувався до старого. Спитала його, як почувається капелюшник. Лікар дивно поглянув на мене.

— Ви родичка?

— Ні, але... в бідолахи нема нікого ближчого за мене.

Лікар повідомив, що Фортюні дуже хворий, йому лишилося кілька місяців.

— Що з ним?

— Я би міг сказати, що це серце. Але насправді його вбиває самотність. Спогади гірші за кулі.

Капелюшник був радий мене бачити й зізнався, що не довіряє лікарям. Лікарі — просто другосортні чаклуни, сказав він. Єдиний, кому він довіряє, це Бог. А ще старий Фортюні всюди бачив руку диявола.

— Диявол, — казав він, — затьмарює нам розум і таким чином знищує людство. Лише погляньте на цю війну, лише погляньте на мене. Звичайно, зараз я старий і слабий, але я й змолоду був боягузом... Диявол забрав від мене Хуліана. Бог дарує життя, але господар світу — диявол...

Так і проминув день: ми гризли черстві пончики й обговорювали питання теології.

Якось я сказала Хуліанові: якщо він хоче ще раз побачити батька, йому краще поквапитися. Виявилося, що Хуліан теж навідується до капелюшника, але той цього не знає. Хуліан зізнався, що дивиться на нього здалеку, у сутінках, сидячи на іншому боці площі; дивиться — і бачить, як його батько старішає.

— Нехай краще я лишуся для старого таким, яким він мене пам’ятає, — сказав Хуліан. — Я не хочу, щоб він бачив мене... справжнього.

— Справжнього ти залишаєш мені, — промовила я, відразу ж пошкодувавши про свої слова.

Він нічого не відповів. На мить мені здалося, що він при ясному розумі й цілком усвідомлює, в якому пеклі ми опинилися.

Прогнози лікаря справдилися. Пан Фортюні не дожив до кінця війни. Його знайшли мертвим у фотелі. У руці він тримав стару фотокартку Софі та Хуліана.

...Останні дні війни були прелюдією до пекла. Місто перетворилося на бойовище. Місяці перестрілок, бійок, бомбардувань та голоду. Рана, що завдає тупого болю. Убивства, побоїща, таємні змови протягом багатьох років роз’їдали серце міста, але навіть тоді багато хто думав, що війна — це щось далеке, буря, яка їх обмине... Хай там як, але очікування неминучого — ще гірше, ніж сама неминучість.

Війна все пробачає, Даніелю. Ми всі мовчимо, й нас намагаються переконати: усе те, що ми бачили, що пережили, що пізнали про себе та інших, — просто мара, кошмар, який минеться. Війна не має пам’яті. Усім бракує сміливості визначитися з тим, що ж насправді таке війна. У людей просто не залишається голосу, щоб розповісти правду. Урешті-решт настає момент, коли ми вже не впізнаємо війни, й тут-таки вона повертається — з іншим обличчям, з іншим ім’ям, пожираючи все, що зосталося після її попередниці.

Коли стихли гармати, здалося, що нас накрило цупкою пеленою колективної безпам’яті. Хуліанових книжок не залишилося майже ніде. Смерть капелюшника, про яку ми ніколи не говорили, глибоко дезорієнтувала Хуліана. Злість та ненависть, які раніше були сенсом його життя, відійшли в минуле. Ми жили самотньо. Жили чутками. Чули, що Фумеро зрадив усіх тих, хто допомагав йому перед війною, й тепер служив переможцям. Казали, що він особисто стратив своїх колишніх керівників у камерах замку Монжуйк, власноруч робив постріли в рот — його улюблений спосіб убивства.

Зимові тижні в Барселоні важко й описати. Крові пролилося більше, ніж за часів війни, але проливали її таємно, крадькома. Коли нарешті настав спокій, це був спокій цвинтарів та в’язниць — похоронна тиша, та сором, що роз’їдає душу. Нема чистих рук, нема невинних поглядів. Ті з нас, хто вижив, заберуть це із собою в могилу. Немає долі тяжчої, Даніелю, ніж доля героя, який вижив і тепер розповідає свою історію — історію, яку вже