Тінь вітру - Карлос Руїс Сафон

Софі знадобилося кілька секунд, щоб вигадати пусту відмовку й піти. Її втеча здивувала пана Вальса, розважила Алдаю та засмутила маленьку Анну, яка розуміла людей навіть краще, ніж музику. Дівчинка збагнула, що назавжди втратила вчительку.

Однак тиждень опісля Софі знову побачила Рікардо Алдаю. Він чекав на неї на вулиці Діпутасьйон, біля входу до музичної школи. Пан Рікардо палив і переглядав газету. Вони обмінялися поглядами — і, не кажучи ані слова, він повів її до будинку в двох кварталах звідти; то був новий будинок, в якому ще ніхто не мешкав. Вони піднялися на другий поверх; пан Рікардо відчинив двері й провів Софі всередину. Вона ввійшла до квартири, схожої на лабіринт коридорів та галерей. Там не було ані меблів, ані картин, ані ламп — нічого з того, що має бути в помешканні.

Пан Рікардо зачинив двері. Софі й він подивилися одне на одного.

— Я цілий тиждень про тебе думав. Скажи, що ти не думала про мене, і я відпущу тебе. Ми ніколи більше не побачимось.

Але Софі мовчки похитала головою.

...Їхні таємні зустрічі в порожній квартирі на розі Діпутасьйон та Каталонського проспекту тривали дев’яносто шість днів. У вівторки й четверги. О третій. Побачення ніколи не тривали довше ніж годину. Першим ішов Алдая; Софі залишалася сама й плакала, зіщулившись у кутку. А коли наставала неділя, Софі безнадійно дивилася в очі капелюшника, шукаючи сліди тієї жінки, яка вмирала в ній. Софі не знала, чого вона прагне дужче — відданості чи віроломства.

Капелюшник не помічав порізів та опіків на її тілі. Капелюшник не помічав відчаю в її усмішці, її тваринної покори. Капелюшник не помічав нічого. Можливо, саме через це вона врешті пристала на пропозицію Фортюні.

Тоді вона вже підозрювала, що носить дитину Алдаї, але розповісти йому про це боялася — майже так само сильно, як боялася втратити Алдаю. Але Алдая знову побачив те, в чому Софі не хотіла зізнатися. Він дав їй п’ятсот песет та назвав адресу на вулиці Платерія, наказавши позбутися дитини. Софі відмовилася.

Пан Рікардо бив її, доки в неї з вух не потекла кров. Він погрожував, що вб’є її, якщо вона наважиться комусь розповісти про їхні зустрічі й зізнається, чия це дитина.

Коли Софі сказала капелюшникові, що якісь покидьки на Пласа-дель-Піно зґвалтували її, він повірив їй. Коли сказала, що хоче бути його дружиною, він повірив їй. У день її весілля хтось надіслав до церкви похоронний вінок. Усі дещо знервовано засміялися, вважаючи, що то квітникар помилився, — усі, за винятком Софі, яка здогадувалася: пан Рікардо Алдая не забув про день її весілля.

4

 Софі Каракс ніколи не думала, що через багато років знов побачить Рікардо — вже зрілого чоловіка, на чолі родинної імперії, батька двох дітей. Не думала, що він повернеться, щоб побачити хлопчика, якого хотів здихатися за п’ятсот песет.

— Можливо, я старішаю, — було його єдине пояснення, — але хочу познайомитися із сином і надати йому життєвий шанс, на який заслуговує моя плоть і кров. Усі ці роки я навіть не згадував про нього, а останнім часом — дивина! — він не йде мені з голови.

Якось пан Рікардо прокинувся в ліжку однієї зі служниць із відчуттям, що тіло його зістарілося й він утрачає Божу ласку. Настрахавшись, він голий побіг до дзеркала. Дзеркало бреше, вирішив він. Цей чоловік — не Рікардо Алдая. Тепер він хотів знайти колишнього Рікардо Алдаю — того, яким він був замолоду.

Алдая вирішив, що його первісток Хорхе зовсім на нього не схожий. Хлопчик був слабкодухим, потайливим, йому бракувало батьківської рішучості. Словом, йому бракувало геть усього — усього, крім прізвища Алдая.

Панові Рікардо було відомо про сина капелюшника. Не забув він і Софі — пан Рікардо Алдая ніколи нічого не забував. Настав час зустрітися з хлопчиком. І вперше за п’ятнадцять років він зустрівся з людиною, яка його не боялася, яка наважилася кинути йому виклик, навіть посміятися з нього! Він побачив у хлопцеві мужність, приховану амбітність, яка, без сумніву, в Хуліанові була, навіть якщо дурні не помічали цього. Так Бог повернув Алдаї його молодість.

Софі, від якої залишилася бліда тінь тієї жінки, яку він пам’ятав, не наважилася стати між батьком та сином. Капелюшник був лише блазнем — злим, ображеним на життя простолюдином, чию прихильність Алдая розраховував купити. Він вирішив вирвати Хуліана з цього задушливого світу злиденних буднів, відчинити перед ним двері фінансового раю Алдаїв. Хлопець навчатиметься у школі Св. Ґабріеля, користуватиметься всіма привілеями статусу Алдаїв і врешті-решт стане на той шлях, який для нього обрав батько. Пан Рікардо бажав мати гідного нащадка.

Хорхе, розбещений привілеями свого суспільного прошарку, завжди буде пересічністю, яка прагне тільки комфорту. Пенелопа, прекрасна Пенелопа — жінка; жінка призначена бути скарбом, а не охороняти скарби. Хуліан має душу поета, а душа поета — все одно що душа вбивці. Тож Хуліан відповідав усім вимогам пана Рікардо; решта становила лише питання часу. Десять років — ось той строк, за який пан Рікардо перетворить хлопця на свою подобу.

За весь той час, що його Хуліан провів у Алдаїв на правах члена родини, панові Рікардо й на мить не спадало на думку: єдине, чого бажає Хуліан, — це Пенелопа. Пан Рікардо й гадки не мав, що Хуліан таємно зневажає його, що люб’язність юнака з ним — лише облуда, привід, щоб бути ближчим до Пенелопи, щоб урешті-решт заволодіти нею цілковито й остаточно. Ось у цьому прагненні батько й син справді були схожі.

Коли дружина розповіла йому, що застала Хуліана та Пенелопу оголеними, увесь світ пана Рікардо зазнав краху. Жах від зради, лють від усвідомлення того, що його неймовірно скривдили, ошукали у його власній грі, принизили, встромили ножа у спину — і хто? — хлопець, якого він обожнював як свою подобу! — усі ці почуття зненацька охопили пана Рікардо, й ніхто не міг зрозуміти причини аж такого шаленства. Коли лікар, оглянувши Пенелопу, підтвердив, що дівчину позбавили незайманості й вона, можливо, вагітна, душа пана Рікардо наче перетворилася на густу в’язку рідину, й ім’я цій рідині було Ненависть. Він мріяв устромити ножа в Хуліанове серце — він навіть бачив, як його рука робить це, і насолоджувався картиною помсти. Але пан Рікардо не усвідомлював: день, коли він наказав замкнути Пенелопу у спальні на четвертому поверсі, був тим днем, коли він,