Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий

Турецька криза стала однією з перших іскор холодної війни. Згодом, у приватних спогадах, Молотов мало не виправдовувався за початок кризи. Він звинувачував Сталіна в помилці, а робив він це дуже неохоче і вкрай рідко. «В останні роки свого життя Сталін почав трохи зазнаватися, — згадував Молотов. — У зовнішніх справах вимагав те саме, що й Мілюков, — Дарданелли! Сталін сказав: “Уперед, тисни на них щодо спільного володіння!” — Я: “Вони цього не допустять”. — “Вимагай цього!”» Молотов вважав, що радянці зможуть досягти бажаного лише за умови, що Туреччина стане соціалістичною державою. Оскільки вона не була ні соціалістичною, ні окупованою Червоною армією, то радянський комісар зовнішніх справ не був схильний повторювати вимогу Дарданелл, озвучену раніше царськими генералами та Павлом Мілюковим, міністром закордонних справ Тимчасового уряду Росії 1917 р. та архіворогом більшовиків[431].

В офіційних заявах радянці прагнули приховати будь-який зв’язок між власною зовнішньою політикою та зовнішньою політикою Російської імперії. Вони виправдовували свою політику, посилаючись на волю та інтереси колоніальних народів, пригноблених імперіалістичним Заходом. Станом на травень 1945 р. Молотов і Кавтарадзе активно планували створення двох маріонеткових держав на території північного Ірану, однієї для азербайджанської меншини, а іншої — для курдської. Обидві держави впали після того, як радянські війська покинули Іран наприкінці 1946 р.

Британці, яких і СРСР, і США звинувачували в імперіалізмі, натомість залишилися й утримали контроль над Абаданським нафтопереробним заводом, який станом на 1950 р. був найбільшим у світі. Американські радники також зосталися в Ірані. Незважаючи на свою критику британського імперіалізму та ідеалістичні наміри їхнього президента, під час холодної війни, як і під час Другої світової, вони почували себе набагато краще в парі з британцями, ніж із радянцями[432].

У липні 1945 р. журнал Time повідомив про повернення із трирічного відрядження в Ірані колишнього начальника поліції штату Нью-Джерсі полковника Герберта Нормана Шварцкопфа. Полковник, який став діячем національного масштабу після своїх спроб розслідувати викрадення та вбивство дворічного сина відомого льотчика Чарльза Ліндберґа 1932 р., розповів журналістам, що «його 21 000 іранських поліцейських, розсіяних на понад 628 000 квадратних миль — тепер переслідують бандитів пішки, на колесах, верхи на конях і верблюдах, одягнені в уніформу, що копіює зразок поліцейських Нью-Джерсі». Політика Рузвельта діяла. Пізніше того ж року Шварцкопф повернувся до Ірану разом із родиною, щоб продовжувати розбудову іранських поліцейських сил. Його залученість ідеально вписувалася у бачення Рузвельта «безкорисливої американської політики»[433].

Проте в Ірані, як і на багатому на нафту Близькому Сході, було майже неможливо встановити чітку межу між безкорисливою політикою та американськими економічними й геостратегічними інтересами. У 1953 р. полковник Шварцкопф став одним із представників США, які сприяли поваленню американцями та британцями іранського уряду прем’єр-міністра Мохаммада Мосаддика, який 1951 р. наказав націоналізувати іранську нафтовидобувну промисловість. Тридцять вісім років по тому, у лютому 1991 р. син полковника Шварцкопфа, генерал Г. Норман Шварцкопф-молодший, очолив збройні сили коаліції проти Іраку Саддама Хуссейна в ім’я суверенітету багатого на нафту Кувейту. Він зробив це з мандатом Ради Безпеки ООН. Уперше після створення Організації Об’єднаних Націй Радянський Союз підтримав воєнну інтервенцію під проводом США та Великої Британії. Здавалося, що обіцяний у Ялті новий міжнародний порядок нарешті було втілено.

Розділ 23

Таємні домовленості

Уранці 10 лютого у спальні Лівадійського палацу, що раніше слугувала кабінетом царя, Рузвельт прокинувся з налаштуванням, що сьогодні буде його останній робочий день на конференції. Оскільки головних цілей зібрання американці вже досягнули, він хотів якомога швидше завершити переговори з нерозв’язаних питань і виїхати. Передовий загін агентів безпеки Рузвельта вже перебував на Близькому Сході, готуючи його зустрічі з королем Єгипту Фаруком, королем Саудівської Аравії Ібн Саудом та з імператором Ефіопії Хайле Селассіє. На порядку денному президента були розвиток регіону та створення єврейської держави в Палестині. Утомлений жорсткими переговорами й переконаний, що подальші перемовини не дадуть нових результатів, він був готовий проміняти зимову Ялту на тепліший середземноморський клімат.

Якщо радянці не дізналися про плани президента завдяки своїм пристроям із підслуховування, то вони отримали чіткий сигнал, що той готовий завершувати конференцію, коли адмірал Ернест Кінґ і Джеймс Бірнс після раннього сніданку з Рузвельтом покинули Лівадію. Вони попрямували спочатку до Сімферополя, а звідти — до Сакського аеропорту, щоб вилетіти на батьківщину. Господарі мали поспішати. Залишалося чимало питань, які Сталін хотів би залагодити до того, як президент покине Ялту, але найважливішим було остаточне укладання угоди щодо Далекого Сходу[434].

О 14:00, після зустрічі міністрів закордонних справ, Молотов викликав Аверелла Гаррімана, довірену особу президента в питанні Далекого Сходу, до Кореїза. Він представив Гарріману проект угоди про вступ радянців у війну з Японією. Рузвельт і Сталін домовилися про основні положення договору, але диявол ховався у деталях. Зоставалося невирішеним, які саме китайські порти і на яких умовах дістануться радянцям. Те саме стосувалось і питання радянського контролю над маньчжурською залізницею. Восьмого лютого Рузвельт згадував лише один порт — Дайрен. Він рішуче виступив проти оренди й запропонував натомість перетворити місто на порто-франко. Сталін погодився. Що стосувалося маньчжурських залізниць, Рузвельт зазначив, що, можливо, ними можна буде управляти спільно з китайцями. Сталін залишив обидва варіанти — оренду і спільне управління — на порядку денному. Загальне зауваження про утаємничення угоди від китайців, допоки радянці не перекинуть війська на Далекий Схід, також можна було тлумачити по-різному. Тепер усі ці моменти вимагали з’ясування.

Молотов узяв це завдання на себе. Радянський протокол однозначно говорив про оренду і портів, і залізниць. У тексті не було ані слова про негайні чи відкладені консультації з китайським урядом. Проект Молотова також висував радянські претензії на два далекосхідних порти — Дайрен і Порт-Артур. Останній був частиною початкової далекосхідної програми Сталіна, яку він представив Гарріману в Москві у грудні. Він мав особливе значення для Сталіна і з військової, і з політичної точок зору, оскільки надавав СРСР тепловодний морський порт на стратегічно важливому півострові між материковою частиною Китаю та Кореєю і стверджував повернення Росії в цей регіон після принизливої поразки в російсько-японській війні.

Порт-Артур уперше став російською військово-морською базою 1898 р. Восьмого лютого 1904 р. японці здійснили на нього несподіваний напад, що нагадував Перл-Харбор, утім, із тією відмінністю, що нападники вдарили з моря, а не з повітря, і завдали менш руйнівних втрат. Російський флот пережив цю першу атаку. Його знищила майже за рік японська артилерія, яка оточила місто. Російські захисники проявили винятковий героїзм і здалися лише після повного знищення флоту на початку січня 1905 р. Оборона породила популярний історичний міф, який надихав героїзм і патріотизм звичайних російських солдатів і матросів. Тепер, якби йому вдалося забезпечити повернення російського флоту в Порт-Артур, Сталін відродив би імперський міф і помстився б за національне приниження сорокарічної давнини[435].

Гаррімана непокоїв обсяг нових вимог. Посилаючись на президента, він негайно запропонував поправки. По-перше, пропонував, щоб Порт-Артур чи Дайрен були перетворені на міжнародні порти. По-друге, додав варіант спільного з китайцями контролю над маньчжурськими залізницями. Нарешті, він хотів додати статтю про те, що угода про