Українські традиції - Автор невідомий

Торгові хури з України чи Великороси ішли в Запоріжжя або суходолом – Чорним Українським, Крюківським, Кримським, Переволочанським, Кизикерменським шляхами з боковими гілками, Муравським, Ізюмським і Кальміуським шляхами, або ж річковими шляхами – Дніпром від Мишуриного Рога і далі в глиб Запоріжжя до Січі. Для сплаву Дніпром різних товарів у запорізьких козаків з 1656 р. існував особливий стан людей, лоцманів, до яких потрапляли найхоробріші козаки Кодацької паланки, що жили вище дніпровських порогів. Вони були вільними від усіляких військових повинностей, але мусили проводити купецькі судна через страшні пороги. Головними місцями торгівлі запорізьких козаків з українськими були: Стародуб, Мирогород, Хорол, Лубни, Ромни, Опішня та інші місця, куди вони з'їжджалися переважно на ярмарки у дні річних чи храмових свят.[313]

Предметами торгівлі запорожців з Україною і Великоросією були різні харчові продукти, рибальські сіті, нитки для неводів, канати, полотно, просте сукно, тютюн, а особливо горілка, якої на ярмарках продавали тим більше, чим кращим був урожай хліба в країні. Привезені товари купували в Запоріжжі за гроші, а частково обмінювали на товари власного й турецького чи кримського виробництва.

Початково всі товари з України й Великороси пропускали в Запоріжжя безмитно, але згодом, з 1753 p., коли в Переволочиш і Кременчуку були запроваджені російські митниці, з усіх українських і запорізьких купців, що їхали з товарами, почали брати певне мито. Це не могло подобатися запорізьким козакам, і вони стали клопотати перед російським урядом про скасування мита з товарів, що ввозилися до них, і навпаки. З цією метою в Петербург 1756 р. було відряджено депутатів від запорізького Коша. Будучи в Петербурзі, ці депутати просили гетьмана графа Кирила Розумовського щодо «пропущення в Січ харчових і питних припасів та інших речей безмитно»[314], але домоглися полегшення лише на певний час. 25 січня 1760 р. імператриця Катерина II видала указ, який стверджував таке: 1) дозволялося харчові й питні припаси для власного вжитку запорожців, а також усі товари, що йшли на одяг, взуття й запорізькі промисли, тобто ті, які привезено з-за кордону, і з яких мито вже один раз узято, пропускати в Запоріжжя без жодного мита, але всі ці товари з Коша за кордон – у Польщу, Крим та інші чужі землі – «не відпускати зовсім» на продаж; 2) дозволялося купувати рушниці, порох, свинець і кремені для рушниць «для власного вжитку», але суворо заборонялося продавати їх з Коша за кордон; 3) за вивіз із Січі в Україну риби, хутра, за перегін коней, рогатої худоби та всіх власних запорізьких продуктів і промислу митного збору не брати; 4) з солі, яку запорожці привозили в Україну, оскільки це не їхній, а привізний продукт, мито брати; 5) також і з інших товарів, крім солі, іноземного продукту й промислу, які з Запоріжжя привозять в Україну і з України й Росії у Запоріжжя, мито брати; 6) а по скільки запорожцям щороку пропускати харчових і питних припасів і товарів з України та слобідських полків у Січ і назад із Січі в Україну товарів їхнього промислу й продукту, єдиного положення про це (з огляду на показані в донесенні комерцколегії та комісії мит резони) не укладати; а щоб вони, запорожці, під своїм іменем сторонніх купецьких товарів не провозили, так само і своїх товарів за кордон, у Крим і Польщу, особливо хліба й харчових припасів, у тому числі заборонених, безмитно не відправляли, про це Війську Запорізькому оголосити, щоб воно того ніяк не чинило, але діяло, як вірні раби і в цьому присягу склало, а якщо впіймають їх із таємно везеними за кордон товарами й припасами, то з ними вчинять за митним статутом без ніякої пощади; а їздити їм, запорожцям, із Січі для купування припасів і товарів із пашпортами від кошового отамана й військової старшини; 7) з Києво-Межигірського монастиря на духовний чин запорізької Січі борошна житнього та інших хлібних припасів тридцять четвертей, пшона десять четвертей, хлібного вина дві діжки, полотна тисячу аршинів, а з запорізької Січі в той Києво-Межигірський монастир риби десять чотирикінних возів щороку пропускати безмитно, оскільки той монастир є всередині України, а сіль з митом[315]. 1762 р. особливим указом підтверджувалося: «надалі з Польщі вина простого на продаж у Малу Росію, у Січ запорізьку і в Нову Сербію ніяк не пускати, і цього міцно пильнувати не лише на заставах форпостних, а й таємно прокладених малих дорогах під загрозою за указами штрафу неминучого тим, хто для своєї користі всупереч цьому нашому повелінню щось учинить»[316]. Зрозуміло, що запорізькі козаки вважали накладення мита на привізне вино й вивізну сіль заходом крайнього утиску їхньої торгівлі, багато разів клопоталися про скасування податків, але щоразу марно.

Торговельні зносини запорізьких козаків із Новосербією розпочалися з 1754 р. Зрештою, вони не сягали таких розмірів, як торговельні угоди з Польщею й Україною; хоча запорізькі козаки і приїжджали на ярмарки в головний центр Новосербії, фортецю св. Єлизавети, але загалом торговельні стосунки запорізьких козаків з цього боку були мізерними. Причиною цього була ворожнеча між козаками й новосербами; ця ворожнеча була породжена поселенням новосербів у степу від річки Синюхи до верхів'я ріки Інгулу, яку запорожці з давнини вважали своєю безумовною власністю. Скарги з одного боку, невдоволення і набіги з іншого все більше загострювали стосунки між близькими сусідами й усували будь-які великі торговельні угоди між