Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
«В альянсі союзники не повинні обманювати один одного», — заявив Сталін, виголошуючи тост на вечері в Кореїзькій віллі. Його слова записав майор Артур Герберт Бірс, який супроводжував Черчилля на вечірку. «Напевно, це наївно? Досвідчені дипломати можуть сказати: “Чому я не повинен обманювати мого союзника?” Однак я, як наївний чоловік, вважаю за краще не обманювати мого союзника, навіть якщо він дурень. Можливо, наш союз настільки міцний тому, що ми не обманюємо один одного; або тому, що не так просто обманювати один одного? Я пропоную тост за твердість нашого Союзу Трьох Потуг. Нехай він буде міцним і стабільним; нехай ми будемо якомога відвертішими», — підсумував він[347].
Чи радянський лідер обманював своїх гостей і намагався замести свої сліди, чи боявся, що вони обдурять його? Перед тим, як подали вечерю, Сара Олівер мала можливість поговорити з одним із найбільш страхітливих людей Радянського Союзу. Його звали Лаврентій Берія, і тоді вперше голова Народного комісаріату внутрішніх справ узяв участь у міжнародній конференції. «Голова ОГПУ був там! — писала Сара, використовуючи стару абревіатуру радянської таємної поліції. — Я виклала йому всі свої п’ять російських речень, одне з яких — “Чи можу я отримати пляшку з гарячою водою?” На що ОГПУ відповіло: “Я не можу повірити, що вам це потрібно! Безперечно, у вас достатньо вогню!” Скидалося на те, наче ця розмова мала майбутнє; але цієї миті подали вечерю».
Відомий бабій (і ґвалтівник), Берія насолоджувався двозначними діалогами. Пізніше того ж вечора він обговорював із послом Великої Британії в Москві, сером Арчибальдом Кларком Керром, сексуальне життя риб. Проте Берія міг похизуватися значно більшим, ніж просто дотепними інсинуаціями. Стеттініус, котрий, як і Сара, вперше зустрів його в Кореїзі, побачив «сильну [людину] в Політбюро... важку, вольову і надзвичайно насторожену». Наступного дня Кетлін Гарріман описала його як «маленького й огрядного, із товстими скельцями окулярів, які надають йому зловісного, але також добродушного вигляду»[348].
Ялтинська конференція стала дебютом Берії на міжнародній арені, якого він давно прагнув. Він інкогніто відвідав Тегеранську конференцію, але цього разу був членом офіційної делегації. У сорок шість років Берія був одним із найближчих сталінських виконавців, якого радянський диктатор забрав із рідної Грузії до Москви 1938 р., щоб замінити архітектора Великого терору Миколу Єжова. Як і попереднього голову радянської таємної поліції Генріха Ягоду, Єжова звинуватили в тому, що він був іноземним шпигуном, і розстріляли. Берію спіткала та сама доля після смерті Сталіна 1953 р. Він пережив свого пана, оскільки йому вдалося довести не лише свою лояльність, а й незамінність для нього.
Будучи народним комісаром внутрішніх справ, Берія керував гігантським радянським апаратом безпеки та ГУЛАГом — страхітливим головним управлінням трудових таборів. Урешті-решт він став відповідальним за радянські зусилля зі створення ядерної бомби та атомне шпигунство, безпосередньо передаючи зібрані розвідувальною мережею у США дані радянським ученим під керівництвом фізика Ігоря Курчатова. Сталін намагався збалансувати вплив Берії, створивши спеціальний Наркомат державної безпеки (НКДБ) під керівництвом Всеволода Меркулова, який відповідав за більшість радянських розвідувальних служб за кордоном. Утім, саме Берія залишався найвпливовішою фігурою в секретному світі радянського шпигунства[349].
Коли Рузвельт уперше помітив Берію на сталінському обіді й запитав радянського лідера, ким був цей чоловік у пенсне, Сталін назвав його «наш Гіммлер». Рузвельт був засмучений жартом і тим, що Берія почув відповідь Сталіна, проте радянський Гіммлер відповів лише легкою усмішкою. Сер Арчибальд Кларк Керр виголосив до нього тост як до «людини, яка доглядає за нашими тілами». Берія знову змовчав, але Черчилль, явно засмучений неприйнятним жартом, підійшов до Кларка Керра і, за словами Кетлін Гарріман, «замість того щоб дзенькнути келихами, погрозив Арчі пальцем і сказав: “Будьте обережні, будьте обережні”, інакше кажучи — “заткніться”»[350].
Західні дипломати мали всі підстави бути обережними біля Берії. Напередодні Ялтинської конференції один із його помічників Павло Судоплатов попередив Аверелла Гаррімана про потенційно небезпечні зв’язки, які нібито мала його дочка Кетлін із деякими молодими росіянами в Москві. Пізніше Судоплатов заявив, що це було дружнє попередження, спроба встановити довірливі відносини з американським послом, але це також було нагадуванням, що Берія пантрував. Рузвельт, Черчилль і Гарріман запросили своїх дочок приєднатися до них у Ялті. Сталін не взяв ні дочку, ні сина. Берія був єдиним радянським лідером, чий син Серго перебував у Ялті, але він виконував там вельми своєрідну роль. Серго Берія не відвідував учт і не писав додому листів з особистими враженнями. Його записи були іншого роду й готувалися для єдиного читача — Сталіна.
Співробітник розвідки та студент військової академії під час війни, Серго Берія знав англійську й німецьку мови і був ентузіастом електроніки. У 1943 р. Сталін, який знав хлопця ще дитиною, відібрав його до групи фахівців з електроніки та перекладачів, котрі нашпигували «жучками» помешкання Рузвельта в радянському посольстві в Тегерані під час зустрічей «Великої трійки». У лютому 1945 р. його знову відкликали з навчання в Ленінграді для виконання тих же функцій у Ялті. Серго Берія входив до групи подібних до нього військовослужбовців і працівників НКДБ. Вони ніколи не контактували з іноземцями та були ізольовані від іншого радянського персоналу на конференції. Обідали в окремій кімнаті й посідали в ялтинській ієрархії доволі низьке місце.
Підслухувачі, декотрі з яких прилетіли з Москви для запису та розшифровки розмов, не були частиною делегації радянських безпекових служб, членів якої вочевидь заохочували потоваришувати з їхніми британськими та американськими колегами. На періодичних пиятиках представники двох спеціальних служб союзників намагалися перепити один одного. Серго Берії та його колегам напиватися було заборонено. Однак у своїх спогадах він зазначив, що під час конференції американські та британські охоронці часто «падали під стіл і їх регулярно треба було відносити до спалень». Майкл Рейлі, керівник служби безпеки Рузвельта, пізніше похвалився, що після прибуття до Криму його хлопці перепили радянців із рахунком вісім-один: вісім американців досі ще стояли на ногах після нічної пиятики, і тільки один радянець. «Болісну перемогу», на думку Рейлі, здобули завдяки «виключно патріотизму»[351].
Коли передові групи американських офіцерів очистили від бліх та тарганів Лівадійський палац до приїзду Рузвельта, вони пропустили «жучки» іншого штибу — радянські пристрої для прослуховування. За словами Серго Берії, вказівки членам делегацій союзників не обговорювати делікатних питань, не надто дотримувалися. Радянці не тільки нашпигували «жучками» приміщення, зайняті делегаціями союзників, а й використовували спрямовані мікрофони, щоб слухати розмови за межами палаців. Вони увімкнули ці мікрофони відразу, як тільки два західних лідери висадилися на авіабазі в Саках, і Берія згадує прослуховування короткої бесіди Рузвельта з Черчиллем після посадки, поки британський прем’єр-міністр ішов за джипом президента пішки[352].
У Ялті Берія відповідав за запис та розшифрування розмов президента Рузвельта. Розшифровки надходили до Генерального штабу
