Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
Різницю між історією та пам’яттю позначає також те, що для історії немає дієслова. Знаєш, коли хтось каже «я творю історію», то має на увазі щось зовсім специфічне й зазвичай безглузде. «Історизувати» — вузький термін, усталений хіба що в наукових обговореннях. Натомість «я пам’ятаю» і «я пригадую» — цілком загальновживані вислови.
Це вказує на справжню відмінність: пам’ять існує в першій особі. Якщо немає особи, то немає пам’яті. Тим часом історія існує передусім у другій чи третій особі. Я можу говорити про твою історію, а ось про твою пам’ять — лиш у вельми обмеженому, зазвичай образливому чи абсурдному сенсі. Я можу говорити про їхню історію, але не можу говорити про їхню пам’ять, якщо тільки з якихось причин не знаю їх дуже й дуже добре. Я можу говорити про історію польської шляхти XVIII століття, але говорити про їхню пам’ять із мого боку було б абсурдним.
Позаяк пам’ять існує в першій особі, її можна постійно переглядати, і з часом вона стає більш особистою. Тоді як історія, принаймні загалом, рухається в інший бік: з переглядом вона стає дедалі відкритішою для третіх сторін, а отже — потенційно універсальною. Історик може почати з міркувань безпосередніх і особистих — якими вони, певно, й мусять бути, — а тоді відштовхуватися від них. Сублімуючи свою початкову перспективу, він знаходить щось зовсім інше.
Я почасти не погоджуся в одному аспекті. Суспільна пам’ять є втіленою, колективною першою особою множини: «ми пам’ятаємо»... З часом колективна пам’ять підсумовується і кам’яніє, а коли людей, які пам’ятали, уже немає, ці скам’янілі підсумки замінюють пам’ять і стають історією.
Зауваж відмінність між Mémorial, Меморіальним музеєм у Кані, який тепер є офіційним музеєм французько-німецьких воєн XX століття, і Historial, Історичним музеєм у Перонні, що його заснувала міжнародна група професійних істориків, зокрема твій єльський колега Джей Вінтер. Обидва музеї — національні пам’ятки Франції, але різниця між ними промовиста.
Історіаль — педагогічний. Він представляє свою тему через традиційний лінійний наратив, а це в нинішньому прогресивному оточенні — доволі радикальний і, думаю, ефективний підхід до навчання публічної історії. Натомість Меморіаль — суцільне відчуття. Там майже немає педагогіки, за винятком того, що відвідувач очікувано забере із собою якесь загальне послання-згадку. Меморіаль не цурається хитрощів і фокусів, використовує технології, щоб допомогти відвідувачу згадати те, що той гадано вже знає про Другу світову війну. Якби ти не приносив із собою якоїсь пам’яті, що взаємодіятиме з твоїм досвідом відвідання музею, Меморіаль не мав би сенсу. Він створює атмосферу, але за історію відповідає відвідувач. Як на мене, цей контраст між Історіалем і Меморіалем — саме той контраст, який нам треба зберегти й на якому наголосити. Якщо нам справді не обійтися без «меморіалів», треба хоча б заохочувати людей спершу відвідувати «історіалі».
Ти бачиш якийсь практичний шлях до історії, яка була б конструктивною в побудові громадянських спільнот? Нам легко недолюблювати великих національних істориків XIX століття, які виконували таку місію: Мішле, Ранке, Грушевського. Вони були своєрідними віґами. Історія прямувала в певному керунку, до національної величі, або об’єднання, або визволення. Ми можемо відкидати — і відкидаємо — їхню телеологію. Так само нам легко погорджувати політичною історією з її нарцисизмом і методологічними вадами, відкидати пам’ять як неспроможний і небезпечний замінник історії. Але як усе-таки підійти до інституціалізацїї історії, щоб вона розвивала відчуття спільноти і не втрапляла в жодну з цих пасток?
Моя перша дружина викладала в початковій школі. Якось, багато десятиліть тому, вона запросила мене провести урок про Французьку революцію для дев’ятирічних учнів. Трохи подумавши — адже я не мав досвіду вчителювання в молодшій школі, — я приніс у клас маленьку гільйотину, і ми почали урок з обезголовлення Марії-Антуанетти. Після цього наративна історія Французької революції в супроводі наочних матеріалів пішла доволі добре.
Власний досвід, від уроків для третьокласників до викладання магістрантам у Берклі, Нью-Йоркському університеті, Оксфорді й так далі, навчив мене універсальної істини: молоді люди, які ще не знають історії, воліють, щоб її викладали в найбільш традиційний і прямий спосіб. Інакше як вони мають її розуміти? Якщо викладати історію задом наперед, починаючи із глибших сенсів і спірних інтерпретацій, вони нічого не зрозуміють. Я не хочу сказати, що навчати треба нудно, лише традиційно.
Водночас я визнаю, що тут є свої підводні камені. Для традиційного викладання історії треба мати достатньо узгоджену систему координат: чим, власне, є ця традиційна історія, якої ти навчатимеш. У багатьох суспільствах, не тільки в нашому, за останні тридцять років неабияк поменшало впевненості в інтерпретації свого минулого. Не лише американці більше не здатні зв’язно оповісти національну історію, не відчувши сорому чи образи. Так само в Голландії, Франції, Іспанії.
Нині чи не кожна європейська країна розгублена: як викладати своє минуле, як його використовувати? У найгірших випадках — на гадку спадає Британія — від традиційних національних наративів відмовилися взагалі, дітям пропонують ускладнений набір суперечливих і часткових наративів, прив’язаних до якихось моральних або етнічних перспектив.
Років десять тому я побував на лекції Марка Трахтенберґа[52] в Єлі. Опісля група тамтешніх магістрантів запросила мене на вечерю. Вони були вкрай стривожені, аж до параної, своїми гадано сумними перспективами працевлаштування. Оскільки історичний факультет Єлю (тоді й тепер) мав славу доволі консервативного, історики дипломатії з цього вишу діставали відкоша навіть там, де пост-усе-на-світі історики культури зі скромніших закладів завиграшки отримували роботу.
Пам’ятаю, я сказав їм: заради Бога, не здавайтеся. Дуже добре, що в нас є бодай одна першокласна інституція, де молодих істориків навчають справжніх наукових практик: інтерпретувати дипломатичні архіви й інші джерела, вивчати екзотичні мови, не відчувати потреби виправдовуватися за традиційні високополітичні теми досліджень. Рано чи пізно, запевняв я своїх слухачів, маятник хитнеться, і тоді традиційна строгість традиційних галузей, якої вас старанно навчили, стане вашою перевагою.
Я досі в цьому переконаний. Історія ще повернеться як ролі впевнена в собі наративна
