Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська - Олександр Віталійович Красовицький
— Та ні. Може, він з комбатом?
— «Амбал», идите с «Пианистом» поищите его. Спросите, что делаем дальше.
Вулицями вже спокійно ходять наші хлопці. Стрільби не чутно, але якийсь холодний вітерець завжди обдуває спину. Таке враження, що за нами слідкують. Посеред цих будинків ще й досі може сидіти снайпер. Або цей самий снайпер може швиденько переодягнутись у себе вдома й бути зараз серед нас як простий мирний житель. Як дізнатись, що це він? Ніяк. Тут можливо все. Визначальний критерій — страх. Що більше ти боїшся, то менше ти можеш.
«Лєрмонтов» розмовляє з комбатом. Трохи втомлений. Але, загалом, вигляд добрий. Навіть не поранений.
— «Пианист», «Амбал»... У вас все нормально?
— Так. Ми знайшли машину сєпарську. Буде нам у взвод.
— Отлично. А где «Камаз»?
— Тут недалеко. Він просив запитати вас, що ми робимо далі?
— Хорошо, что вы объявились. Скажите «Камазу», что он нужен мне здесь. Мы будем выдвигаться.
Двигун уже деренчить. «Камазову» усмішку добре видно крізь сигаретний дим.
— Ну, все, мои маленькие ублюдки. Теперь у нас есть еще одна машина.
— Сам ти ублюдок! «Камаз», закінчуй з цим обзиванням!
— Да кто тебя обзывает? Что ты как девочка?
— Уже дістали ці «ліліпути», «ублюдки», «коротишкі»!
— Какие мы ранимые... «Пианист», у тебя есть водительские права?
— Так. Але не тут. Дома.
— Это неважно. Короче, будешь ездить на этой машине. Вы нашли «Лермонтова»?
— Так. Він сказав, щоб ти терміново їхав до нього.
— Нахера?
— Не знаю. Кудись їхати треба...
— Да куда, б***ь, ехать!?
* * *
Ми з «Амбалом» не встряваємо у дискусію. Вона в них досить патетична виходить. «Камаз» дуже сильно жестикулює й червоніє. Але командир на це уваги не звертає. Йому навіть подобається.
— Собирайтесь! Едем!
— Куда?
— Да шевелитесь! Куда, куда? Раскудакались! Из города!
Що ж його так збісило? Може, «Лєрмонтов» придумав якесь покарання? Але навіщо?
Ми не їдемо. Мчимось. Тільки дві наші машини. Невже знову воювати? Я тільки «за», але що тоді коїться з «Камазом»?
— Какого хера?! Сидели б себе там, и все было бы нормально. Нет, б***ь, это ж надо переться в какую-то жопу! Еще и торчать там будем!
Не звертає ні на кого уваги. Веде свій монолог. Періодично вдаряє по всьому, що потрапляє під руку. Сигарети курить одна за одною.
— ...сука, это ж надо! Только что освободили город. Перебили врагов. Сиди и отдыхай, празднуй победу. Нет! Там связь не ловит! П****ем отсюда! Как меня же все это за****о!
— «Амбал», ти не знаєш, чого «Камаз» так завівся?
— Та звідки ж. Мабуть, знову йому щось не сподобалось. Тепер буде бурчати цілий день.
Повернулися туди, звідки й почали. Облоговий табір. Танкісти бігають повсюди, танки і машини піхоти розставлені в хаотичному порядку. Бою вже немає, тому всі почуваються невимушено — теревенять, варять їжу і просто чекають наступних наказів.
— Ну шо, хлопці, як ви там? Що чути з міста?
— Ну, здається, все зачистили.
— Шо, серйозно?
— Та їх там не було дуже багато. Десять — двадцять чоловік від сили.
— Шось мало. Нам передавали, що там більше тисячі...
— Та ти шо? Тисячі там точно не було...
— А чого ви до нас приїхали?
— Не знаю. Я ж тут не командир. Сказали — приїхали.
Вечоріє. Влягаюся в машині й слухаю свій музичний плеєр. Перед тим, як поїхати на війну, я завантажив у нього всі твори Шопена і Ліста. Прекрасна музика! Шопен — геніальний композитор. Немає ні одного поганого твору. Все шедеврально. Лежу, розслабляюсь, здається, нічого вже не потурбує мій спокій...
— «Пианист»!
— Шо?
— Ты где?
— У машині.
— Давай вылезай!
— А шо таке?
— Та, б***ь, вылезай! Щас расскажу.
«Камаз» стоїть уже біля машини.
— Пойдем! Посмотришь на сюрприз этого вечера.
Сонце вже давно зайшло. Без ліхтарика тут довго не походиш. Декілька разів вдаряюсь боком об танки чи припарковані автомобілі. Понаставляли тут! Організували б якесь окреме місце для техніки. Земля під ногами дуже рихла через танкові гусениці. Від них тут десятки «колій». Якщо не піднімати високо ноги, то можна й щось підвернути собі.
— Світить ліхтарик. Здається, прямуємо саме до нього. Там пожвавлений рух і постійно мерехтять тіні. Щось там шукають. Або вже знайшли... Вот! Смотри, какие красавцы!
Вони однозначно — знайшли. Точніше, спіймали. До дорожнього ліхтаря прив’язані два сепаратисти. Вигляд у них дуже скрутний. Брудний одяг, синці та опущені голови.
Збоку стоїть молодий хлопець мого віку. Кляне полонених з усіх боків! Ще й стусанів «насипає». У нього знайомий говір. Швидка мова і багато букв «є». «Попахує» Карпатами.
— ЯВасСвоїмиРукамиЗараЗадушу! ЧерезВасМиТутМусимоВоювати!
— Друже, а хто це?
— ЦеТіПідари, ШоЗастрілилиНашихДвохПацанів! ОнТоЄСнайпер! Сидить, Морда, РобитьНевиннийПисок! ТікоЯЗнаю, ШоТоЄВін! Сволоч!
— А де ви їх знайшли?
— ТаЯНеЗнаю. ТоНашіРазвєдчікіЇхДесьУзєли. РазомЗМашиноу, ЗбройоуТаІншимГівном! ЯНиніЇмУстроюТутКардебалєт! АТиЗвідкоБудеш?
— Я з «Донбасу».
— ШоМєсний?
— Та ні. З батальйону «Донбас». Родом я з Прикарпаття. Косівський район.
— О! Землячок! Гуцул! АЯТожеЗЗахідної! ТікоЯЗЗакарпаття!
Якщо чесно, то я погано його розумію. Вловлюю декілька слів, а потім уже в голові «добудовую» те, що він хотів сказати. Удома в мене також є друг, що дуже швидко говорить. Але він хоч робить це без діалекту. А цей — наче знущається. Я щиро радий, що вони знайшли вбивць своїх побратимів. На війні нечасто таке трапляється. Сьогодні день справедливості.
— Шо, б**, войны захотелось?! Да, б**?! У меня родители и семья сейчас в Донецке сидят и боятся, чтобы к ним в дом снаряд не прилетел! А все из-за таких, как вы, сволочи! Вот видишь моего друга? Он мясник! Знаешь, что он с тобой сделает? Рассказывай все!
— Хорошо. Я и так все рассказал...
— Сколько в городе осталось твоих дружков?
— Я не знаю...
— П***ишь! По тебе вижу, шо п***ишь! Рассказывай! Ты сегодня застрелил наших! Если не будешь говорить, то я тебе пальчики сейчас переламаю!
— Я не знаю, сколько сейчас. Было больше тысячи.
— Где все находились?
— В здании службы безопасности. На стекольном заводе и в ЛРНУ.
— Что такое ЛРНУ?
— Это контора в городе, которая руководила нефтеперерабатывающим заводом. Очень большое здание в городе...
Не можу вже тут стояти й слухати ці нічні допити. Завтра й так
