Українські традиції - Автор невідомий

«Івин» – птах, ужами кормячійся, боцянові подобний».

«Саламандра – бестійка вел(ика), як ящорка. Так зимна, же огнем жиєт й пломень гасит».

«Сирена – див морський: до пояса стан панянський, а далій рибій».

«Скилла – звіря морское, о шести голов песіх, а постать красної невісти. А остаток тіла уж. В тісном місці живеть, где і харивдист, тоєсть тісноє море, где як вир пожирает кораблі».

«Хімера – коза, спереду лев, а ззаду змій, а в середині хімера».

Різні Збірники та Словники також подають багато оповідань про дивовижні рослини, дерева та явища природи. Напр. той же «Лексис» 1596-го року Лавріна Зізанія подає:

«Драчіє єсть хоіна, которая, в вині зварена, злічуєт уха, ропи полни й очи уразовиі, то єст раненні албо ударенні». Це драч, колючий кущ (Б. Грінченко). Алфавит початку XVII ст. на л. 1245 дає те саме.

«Сморщ – оболок, которий, з Неба спустившися, воду з моря смокчет, і если корабль набігнет на тоє місце, то і корабль з людми порвет, а потом пустит, й розобєт корабль». Це смерч, вихор на морі.

Більше століття минуло, як побачила світ книга Дмитра Яворницького «Історія запорізьких козаків». Вона справила величезний вплив на подальше формування історичної науки та на процеси пробудженя й консолідації української нації. Фрагменти книги, що увійшли до цього збірника, присвячені головним чином релігійно-культурній, освітній, етнографічній проблематиці й містять матеріал, що розширює уявлення про духовно-культурні спадки сучасного українства.

Пилип Орлик – гетьман України в еміграції, генеральний писар і найближчий помічник І. Мазепи, автор першої у світі Конституції.

Названа праця – політичний меморіал гетьмана, присвячений охороні національно-державних прав України перед європейським урядом того часу. Оригінал, написаний французькою мовою, знайшов у 1922 році професор Ілля Борщак в архівах замку Дентевіль, що належав колись дружині Іригора Орлика, графині Олені Орлик, уродженій маркізі де Дентевіль. Видання надруковано у Львівському історичному журналі «Стара Україна» (1925. Зошити І, II).

Як за зовнішнім виглядом, так і за внутрішніми якостями запорізькі козаки загалом були характерними типами свого народу і свого часу. За описами сучасників, вони переважно були середнього зросту, плечисті, ставні, міцні, сильні, на обличчі повні, округлі, а від літньої спеки й степового повітря смагляві[218]. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем на тім'ї, у смушковій гостроверхій шапці, вічно з люлькою в зубах, справжній запорожець завжди дивився якось похмуро, спідлоба, сторонніх зустрічав спочатку непривітно, вельми неохоче відповідав на питання, але згодом помаленьку лагіднішав, обличчя його під час розмови поступово веселішало, живі проникливі очі засвічувалися вогнем, і вся його постать дихала мужністю, молодецтвом, заразливою веселістю й неповторним гумором. «Запорожець не знав ні «соб», ні «цабе», тому був здоровим, вільним від хвороб, умирав більше на війні, ніж дома. Тепер народ слабкий, порожній і недовговічний: як дев'яносто років прожив, то під собою і стежки не бачить, а в давнину у сто років тільки в силу вбирався; тому запорожці жили довго й весело. А молодці які були! Він сів на коня – не струснувся, не здвигнувся! Торкнув ногами – і пішов, і пішов! Тільки пилюга стовпом».[219]

У внутрішніх якостях козаків помітна суміш чеснот і вад, завжди, зрештою, властива людям, що вважають війну своїм головним заняттям і головним ремеслом свого життя: жорстокі, дикі, підступні, нещадні щодо своїх ворогів, запорізькі козаки були добрими