Велика історія України - Микола Голубець
Описана вище подія, це один з найцікавіших, побутових епізодів нашого літопису. Крім цього дає він доволі вірну, хоч може й дещо причорнену характеристику князя Володимирка, одного з основоположників пізнішої Галицько-волинської Держави.
Характеристика Володимирка
В черзі галицьких князів з Ростиславового коліна, був це один з найпроворніших «збирачів» галицьких земель. Вирахуваний і сміливий, де треба проворний, де треба безоглядний, умів собі помагати «лисячим хвостом» там, де не вдіяв нічого «вовчим зубом». Опинившись поміж ворогами з заходу, півдня і сходу, він умів найти дорогу й спільну мову з далекою Суздальщиною та ще дальшою Візантією. Всі його стратегічні потягнення відповідали дипльоматичним і навпаки. Свому синові Ярославові передав він велику спадщину, а цей подбав про те, щоби її не змарнувати.
Ярослав Осьмомисл
Щастя хотіло, що Володимирко залишив тільки одного, а при тому талановитого сина, що йому припала Галичина ціла, неподільна. Правда, політика Ярослава була куди інша від політики його батька, але неменче від неї успішна й далекосяжна в наслідках.
Як схарактеризував Ярослава автор Слова о полку Ігоревому, ми вже знаємо. Неменче підхлібно характеризує його й київський літописець: «Був він князь мудрий, вимовний, богобійний, поважаний по всіх землях і славний своїми полками. Коли була йому яка кривда, то він не ходив з своїм військом, але посилав своїх воєводів. Він привів землю до цвітучого стану, роздавав багато милостині, був ласкавий для безприютних, годував убогих, любив чернечий чин і помагав йому, скільки міг; у всьому сповняв божий закон і тримав у порядку церковні справи».
Опинившися на галицькому столі несподівано, будучи під безпосередним вражінням несподіваної батьківської смерти, Ярослав зразу заломився, але дуже скоро відзискав рівновагу духа й показав противникам свій львиний пазур.
Бій під Теребовлею
Забраних від Ізяслава городів Ярослав не віддав, але зате перетягнув угорського короля на свій бік. Обурений тим Ізяслав вибрався в 1154 р. походом на Галичину. Ворожі війська зустрілися над Серетом. Сили Ізяслава були куди більші від Ярославових. Бачучи це, галицькі бояри вислали свого князя геть з обозу й веліли йому самому замкнутися в Теребовлі: «Ти молодий - казали бояри - поїдь собі набік і дивися на нас, як ми складатимемо голови за честь твого батька й твою за те, що батько твій нас любив і годував. Ти в нас один, то щоб ми зробили, якби з тобою що сталося? Їдь ти до городу, а ми самі будемо битися з Ізяславом. А хто з нас остане в живих, прибіжимо до тебе й зачинимося в городі».
Ярослав послухав й почалася кривава січа, що тривала від полудня до вечора. Ізяслав переміг на свому відтинку, але волинські війська кинулися тікати перед галичанами. Тоді Ізяслав ужив підступу: казав виставити на побоєвищі галицькі прапори й ними заманив до себе й полонив велику скількість галичан. Решта, пізнавши підступ, заперлася в Теребовлі. Ізяслав залишився на побоєвищі сам з невеликим військом і великою скількістю полонених. Його союзники розбіглися на всі сторони. Сподіючися випаду галичан з Теребовлі й лякаючися великої скількости полонених, Ізяслав рішився на страшне й нелицарське діло: звелів вирізати полонених, залишаючи при життю тільки знатніших, за яких сподівався більшого викупу. Доконавши цього, Ізяслав вернув до дому, ніби як побідник але з пятном злочину на чолі. «І був великий плач по всій землі галицькій» - кінчить літописець опис того злощасного бою.
Галичина й Ярослав переболіли те нещастя. Колиж помер Ізяслав Київський, а на Волині повстала низка удільних князівств, Ярослав почув себе забезпеченим від сходу. Задруживши з мадярським королем і забезпечившися союзом з Польщею, він міг тепер усю свою енергію вжити на культурну розбудову краю та зміцнення молодого державного організму, що його дістав у спадщині по батькові.
Одинокою справою, що могла його непокоїти, була справа Івана Ростиславича Берладника, що далі не спочивав, щоб вернути собі галицький стіл.
Тиняючись по всіх княжих дворах, він забрив нарешті до Ізяслава Давидовича, що тимчасом засів на київському столі. Ярослав, що був з Ізяславом у союзі, зажадав від нього видачі Івана Берладника (1158). Своє домагання підпер підписами цілої низки українських і польських князів та ще й мадярського короля. Але Ізяслав не міг сповнити домагання свого союзника. Правда, він відпустив від себе Івана Берладника, що кинувся за допомогою до половців, але це означало зірвання союзу й можливість нової війни поміж київським і галицьким князем.
Покищо почав свою діяльність сам Іван Берладник. З половцями він пішов на долішнє Подунавя (Берладь) і опанувавши його без труду, почав грабити галицькі кораблі, що йшли в низ Дунаєм, та галицькі купецькі каравани. З черги він почав наступ на городи галицького Пониззя. Але Ярослав не позволив йому за довго гуляти на Пониззю. Його війська зліквідували цілу акцію Івана, що знову втік до Ізяслава Давидовича Київського.
З черги зорганізував Ярослав великий похід проти Ізяслава й нагнав його, разом з Іваном Берладником з Києва. В 1161 р. вмірає Іван Берладник у Солуні, а небаром по ньому вмірає його опікун Ізяслав Давидович. Ярослав міг тепер спокійніше відітхнути. На київському столі засів його союзник Ростислав, політичне становище Галичини було забезпечене з усіх боків.
Вплив бояр на князя
Сильне й непохитне було становище Ярослава Осьмомисла в зовнішній політиці. Вперве в історії виступила за нього Галичина, як міцно зорганізована й забезпечена союзами держава, з високою культурою та цивілізацією. Куди слабше зате почувався той сам Осьмомисл, що «стріляв салтанів у далеких краях», проти своїх таки бояр. Вони здобули собі вплив ще на Ярославового батька, а що вже було з Ярославом, то ми бачили під
