Історія України-Руси. До року 1340 - Михайло Сергійович Грушевський
З пізнїйших часів таких докладних звісток ми вже не маємо; звістки Карпінї можна уважати за типові взагалї, тільки тої звязлости, спружистости орґанїзації, яку бачив Пляно-Карпінї, пізнїйше не було — вона слабла й розвалювала ся поволї. Тодї ж Орда цїла була одним воєнним табором, з гори до долини з'орґанїзована по військовому, в десяточній орґанїзації, й піддана військовій карности. „Їх імператор, каже Пляно-Карпінї, має дивну власть над усїми; нїхто не може перебувати в певній місцевости без його велїння: він сам визначає місце пробування для вождів (темників), вожди визначають місця тисяцьким, тисяцькі сотникам, сотники десятникам; і взагалї який буде їм наказ, в який небудь час, в кождім місцї, чи на війну, чи вмерти, чи жити — вони виконують все без усякої вимівки” 8).
Становище Орди супроти народів підвластних описує він в таких рисах:
„Треба знати, що Татари не годять ся з нїяким народом, хиба він їм піддасть ся, бо вони мають заповіт Чінґізхана, аби підбили собі, коли зможуть, усї народи. А жадають Татари від тих, що їм піддали ся, от чого: аби вони йшли з ними походом на кождого, на кого скажуть; аби давали десятину від усього — від людей і від річей: вони рахують десять хлопцїв і одного з них беруть, і теж роблять з дївчатами; заберають їх у свою землю і роблять їх своїми слугами. Решту счисляють і зіставляють їм їх устрій, але при тім мають над ними повну власть. Обіцяного не додержують нїколи, але шукають до них причини на кождім кроцї. Так, коли ми були на Руси, післано якогось Сарацена від хана Куюка і Бату, і він, як потім нам казали, від кождого хто мав трох синів заберав одного сина, і хто не мав жінки, тих теж заберали, і теж робили з жінками що не мали шлюбних чоловіків; заберали також старцїв, що живили ся прошеним хлїбом. Решту счисляли своїм звичаєм і кождому, чи був то великий чи малий, хоч би то була дитина що мала оден день житя, чи бідний чи богатий — казали платити такий податок: аби дав одну шкіру білого медвідя, одну чорного бобра, одну чорного соболя, одну чорну шкірку якогось зьвірка, що робить нори в землї (по латинї його назвати не вміємо, а по нїмецьки він зветь ся iltis, а Поляки й Русини звуть сього звірка тхорем) і одного чорного лиса. І хто сього не зможе дати, того теж Татари заберають у неволю.
„До князїв земель Татари посилають, аби ставили ся зараз, і коли вони прийдуть, не мають там нїякої відповідної чести, але поводять ся там з ними як з людьми простими; мусять вони давати великі дарунки ханам, їх жінкам і урядникам, тисяцьким і сотникам, і всї Татари взагалї, навіть слуги дуже нахабно вимагають дарунків, та не тільки від князїв самих, але й від їх послів, яких посилають. До декотрих (князїв) шукають причини, аби їх забити, як стало ся з Михайлом (Всеволодовичем) і з иньшими; декотрим позволяють вернути ся, аби звабити до себе натомість иньших; декотрих зводять зі сьвіта отрутою, бо вони змагають до того, аби самим володїти землею, для того шукають нагоди забивати старшину. Пускаючи якихось князїв до дому, жадають, аби прибули натомість їх сини або брати, і тих уже не пускають назад, як то стало ся з сином Ярослава, або з одним аланським князем, і иньшими богатьма. А як умерає безпотомно батько або син, сина або брата його не пускають нїколи, але заберають на себе його князївство, як то — ми самі бачили — стало ся з одним князем Солянґів (півн. Корея).
„В землях тих, котрих пускають назад, уставляють баскаків або начальників 9), їх мусять у всїм слухати ся і князї і всї иньші. А як люде якогось міста або землї не чинять їх волї, сї баскаки доносять на них, що вони Татарам не вірні, і таке місто або землю потім руйнують, а людей побивають силою татарською, що несподївано приходить з наказу дотичного начальника і нападає да них; так стало ся, поки ми були в Татарській землї, з одним містом, що вони самі зложили з Русинів в землї Команській” 10).
В сїм оповіданню, як зрештою і в иньших оповіданнях Карпінї про татарські порядки, оповідають ся безперечно факти реальні, тільки занадто ґенералїзовані, себто явища льокальні, поодинокі зібрані до купи й представлені в видї загальної системи. Таким льокальним, виїмковим явищем, безперечно, було оте, описане ним, забираннє в неволю частини людности; не було системою і вбиваннє або задержуваннє в ордї князїв, як представляє Карпінї. Не знати навіть, чи дїйсно такою загальною вимогою було, аби князї земель, які Татари уважали за підбиті, приїздили в орду за потвердженнєм, і чи не виробилась отся практика тільки пізнїйше.
Безперечно, в відносинах до поодиноких земель, що прийшли під татарську зверхність, були дуже значні відміни, степенованнє більшої або меньшої залежности і ріжні форми самої сеї залежности. Вище бачили ми, які відносини супроти татарської зверхности уставили ся в західній Українї, на Волини і в Галичинї. Навели також звістки лїтописця про становище „татарських людей” волинсько-київського погранича. Звернемо ся тепер до Київщини Поднїпрянської.
Затверджений за Ярославом, Київ зіставав ся якийсь час за суздальською династиєю, бодай номінально. По за впливами Галицько-волинської держави він зістав ся вповнї. Данило бувши в Ордї, Київа собі не жадав: його спонукала до подорожи мабуть тільки та обставина, що хтось із князїв випросив собі від Бату галицький стіл; не маючи заміру держати ся вірно татарської зверхности, Данило ледви чи міг мати охоту залазити в тїснїйшу залежність від Татар, випрошуючи від них київський стіл. Зрештою
