Лікар та душа. Основи логотерапії - Віктор Еміль Франкл
На нашу думку, усі такі підходи до лікування в разі світоглядних конфліктів призводять тільки до псевдонаукових розмов на різних із пацієнтом рівнях.
Тут необхідна безпосередня зустріч із пацієнтом. Ми не можемо ухилятися від дискусії, але повинні щиро її розпочати. Слід порушувати важливі питання, проникати в їхню суть, у ціннісний аспект. Наш пацієнт має право вимагати, щоб важливі для нього питання було розглянуто на відповідному рівні. Зважаючи на його аргументи, ми мусимо чесно зрозуміти його проблеми і не піддатися спокусі вийти за їхні межі чи дискутувати на основі понять, запозичених із біології або, можливо, соціології. Світоглядні питання не можуть бути розв’язані шляхом переведення дискусії в бік їхніх патологічних причин чи на хворобливі наслідки філософських розмірковувань. Це ухиляння від проблеми. Нам слід боротися «тією ж зброєю». Це варто робити хоча б для філософської справедливості. Лікар не повинен призначати лікування транквілізаторами для людини, що бореться з духовними проблемами. Радше слід використовувати інструменти «психотерапії з духовним контекстом», спробувати надати пацієнтові духовну підтримку.
Це особливо важливо, коли стикаємося з типово «невротичним» світоглядом. Припустимо, що світогляд пацієнта нормальний. У цьому разі ми його дуже образили б, тому не можна відразу робити висновок, що невротичне світобачення є обов’язково помилковим тільки через те, що воно невротичне. Проте може статися так, що світобачення пацієнта буде ненормальним. У такому разі його виправлення вимагатиме непсихотерапевтичних методів. Можна сказати так: якщо пацієнт правий, психотерапія не потрібна, оскільки наша допомога зайва. З іншого боку, якщо пацієнт помиляється, класична психотерапія не допоможе виправити його спотворений світогляд. Для розв’язання духовних проблем недостатньо лише арсеналу звичних засобів психотерапії. Отже, психотерапія має обмаль ресурсів для вирішення всієї сукупності психічних проблем. На вершині цієї недостатності — невміння працювати з духовною реальністю як процесом, що керується власними правами. Психотерапія не тільки перевищує свої повноваження, трактуючи світогляд індивіда як «невротичне» явище, вона заходить надто далеко тоді, коли вибудовує теорії патологічного походження всього світосприйняття. Світоглядна структура не є лише продуктом хворої психіки творця. Ми не маємо права доходити висновку, що психічно хвора людина створить виключно помилкове світобачення.
Ми повинні виправити такий світогляд. Тільки після того зможемо працювати з «психогенезом» пацієнтової «ідеології», намагаючись зрозуміти пацієнта з погляду його особистої біографії. Отже, не може бути психопатологічного або психотерапевтичного світоглядів. Можна говорити лише про психопатологію або психотерапію живої людини, у голові якої виникає певне питання. Очевидним є те, що така психопатологія ніколи не може твердити про правильність чи неправильність світогляду (Аллерс). Вона не уповноважена оприлюднювати заяви щодо конкретного філософського питання; її компетенція має бути обмежена лише особистістю «філософа». Стандарти, згідно з якими працює психопатологія, «здоров’я—хвороби» пов’язані тільки з людьми, а не з їхніми творіннями. Наше психопатологічне судження про пацієнта не звільняє нас від необхідності зрозуміти його світогляд і перевірити його правильність чи неправильність. Отже, психічне здоров’я чи хвороба власника цього світогляду жодною мірою не визначають правильності чи помилковості його поглядів. Два плюс два дорівнює чотири навіть тоді, коли це твердить параноїк. Наше оцінювання ідей не базується на психічних джерелах цих ідей.
Проблеми виникають через помилки психологізму — так ми повинні називати псевдонаукові процедури, які передбачають аналіз кожної дії крізь призму психічного походження, і на цій підставі визначати її правильність чи помилковість. Така спроба приречена на невдачу від самого початку. Заперечувати існування божественної істоти тільки через те, що ідея Бога виникла в примітивних людей під впливом страху перед силами природи — філософський дилетантизм. Не меншою помилкою є оцінювати вартість витвору мистецтва на підставі того факту, що митець створив його, скажімо, у психотичній фазі життя. Не можна допускати, щоб індивідуальний чи суспільний стереотип визначав наш погляд на самий твір. Відкидати мистецьку цінність твору чи релігійний досвід тільки через те, що вони могли бути використані індивідуумом для невротичних, а культурою для декадентських цілей, — це те саме, що виплеснути немовля після купелі разом із водою.
Такий підхід нагадує чоловіка, який, побачивши лелеку, вигукнув: «Як же так? Я думав, що лелек немає!» Хіба ми повинні вважати лелек вигаданими птахами тільки через те, що в байках їх змальовано як носіїв немовлят?
Цей приклад наведено не для того, щоб заперечувати зумовленість ідей психікою, біологією та суспільством. «Зумовлені», але не «спричинені». Вельдер справедливо зазначав, що таке розуміння зумовлення ідей і культурних явищ може бути джерелом помилок, призвести до цілком хибних викривлень і перебільшень, не врахувавши суттєвого змісту. Також воно не може слугувати поясненням інтелектуальних досягнень, що є основою явищ та ідей. (Кожна така спроба «пояснення» сплутує поля вираження людини та уявлення речей.) Стосовно формування світобачення індивіда Шелер зауважував, що характерологічні відмінності важливі лише тоді, коли впливають на вибір; вони не можуть сформувати зміст світогляду. Він називає елементи зумовлення «факультативними», а не «сутнісними». Вони можуть бути основою для нашого розуміння того, чому саме такий світогляд сформувався в індивіда, але не можуть з’ясувати, яка частина світового різноманіття відображена в цьому, можливо, й обмеженому світобаченні. Особливістю кожної перспективи є фрагментарний характер будь-якого світогляду. Це, зрештою, передбачає об’єктивність світу. Ми знаємо про наявність джерел похибок і факторів впливу в астрономії — це проявляється у відомому серед астрономів «особистому рівнянні». Проте ніхто не піддає сумніву те, що, незважаючи на такі суб’єктивні чинники, Сіріус, наприклад, справді існує. Аналогічно й висновок щодо конкретного світогляду, що базуватиметься на психологічній (або психопатологічній) структурі особи-власника цього світогляду, не буде конструктивним. Оцінюючи світогляд людини, слід застосовувати лише об’єктивний підхід.
Не слід називати щось «істинним», оскільки воно було «здоровим», і, навпаки, «фальшивим», тому що воно було «хворим».
Хоча б задля дослідницької мети слід дотримуватися думки, що, вирішуючи філоософські проблеми, слід удаватися не лише до засобів психотерапії. Як уже було зазначено, спеціальні категорії психопатології, а саме «здоров’я» та «хвороба», жодною мірою не визначають правильності ідей. Коли психотерапія наважується на судження в цій ділянці, вона відразу ж робить психологічну помилку. Отже, якщо ми прагнемо боротися з такими відхиленнями в теперішній психотерапії, нам необхідно доповнити арсенал засобів психотерапії новою процедурою. У галузі філософії психологізм був подоланий критичними методами феноменології; у сфері психотерапії психологізм можна здолати методом, який ми називаємо логотерапією. Логотерапія — це «психотерапія з духовним контекстом». Логотерапія повинна доповнюваєти психотерапію. З її допомогою ми готові вирішувати філософські питання в межах їхньої системи відношень та розпочати об’єктивне обговорення духовних проблем людей, що потерпають від психічних розладів.
За своєю природою логотерапія не може і не
