Історія України-Руси. До року 1340 - Михайло Сергійович Грушевський
Сї погляди потім дальше розвивають ся в росийській і польській історіоґрафії, в ріжних напрямах. В поглядах польських письменників Україна представляла ся безлюдною пустинею, котру аж Поляки наново кольонїзували, орґанїзувавши місцеву людність, а ще більше залюднивши пусті простори України польським селянством, й стали не тільки володарями а й твірцями нової України 6). В поглядах росийських, наслїдком ідеї, що Московська держава — се продовженнє Київської, ідеї що перейшла, щоб так сказати, в кости і плоть росийської суспільности (Ярослав, Мономах для неї стали такими ж своїми як московські князї XIII-XIV в., Нестор або Слово о п. Ігоревім стали поруч московських письменників XVI-XVII в.) вироблюєть переконаннє, що Київська Русь була далеко близша етноґрафічно й всіляко до неї, нїж до козацької України XVI-XVII в. З початку несьвідомі, несформуловані, сї погляди згодом, в другій половинї XIX в. починають укладати ся в скінчені теорії, згадані вже мною. Вони доводять, що давне Поднїпровє було залюднене Великоросиянами, отже староруська держава, її суспільно-полїтичний уклад і культура були витвором великоруського народа; що сї днїпрові Великороси по татарськім погромі виеміґровали в поволзькі краї, зміцнивши там давнїйшу великоросийську кольонїзацію, а поднїпрянські землї пізнїйше кольонїзували Українцї, прийшовши з Волини й Галичини 7).
Чималою заслугою учених, переважно українських, з 60-80-х рр., було те, що безосновність обох сих теорій — польської й росийської, та їх помилки против дїйсности виказано докладно 8). Дослїди й ново видобуті матеріали вияснили, що татарський погром Бату не зробив українського Поднїпровя пустинею, що між ним і кольонїзацією XVI в. були посереднї періоди зміцнення й ослаблення кольонїзації, та що головна роля в сїй кольонїзаційній роботі все належала не прихожій, а місцевій людности, котра нїколи не вигибала до останку, а тільки хвилювала — то відступаючи в більше забезпечені лїсові пояси під татарським напором, то вертала ся на свої попілища, отже нема й причин припускати якоїсь радикальної зміни в етнічнім складї й характері тутешньої людности, заміни одного етноґрафічного елємента другим, хоч безперечно сї хвилювання не лишили ся без впливу на етноґрафічну фізіономію тутешньої української людности 9).
Від перегляду й оцїнки тих фактів і звісток, які уживали ся або можуть бути ужиті для оцінення впливів татарського погрому Бату на кольонїзацію українського Поднїпровя мусимо ми почати свій огляд житя східньої України в татарських часах. Ми переглянемо ті звістки, які були притягнені на доказ незвичайно руїнного впливу татарського погрому на українську кольонїзацію й постараємо ся оцїнити їх вказівки.
Перше місце займає тут оповіданнє Галицько-волинської лїтописи про погром Бату на Україні; ми навели вже його на своїм місці 10) і тепер лише виберемо з нього найбільше інтересне для нашого питання. Лїтопись оповідає, що Бату взяв Переяслав і винищив цїлий, ”изби всь”; навіть убито епископа 11); катедру зруйновано і пограблено. Чернигів взято і спалено; про масове побиваннє людей тут не сказано; піднесено тільки, що епископа полишено цїлим. Про Київ не сказано нїчого, тільки що тисяцького Дмитра Бату помилував „мужьства єго ради”. В Суздальській лїтописи натомість маємо коротку згадку, що Татари пограбили в Київі св. Софію й иньші церкви, „а люди отъ мала и до велика вся убиша мечемъ” 12). Пляно-Карпінї, що був у Київі пять лїт пізнїйше, також оповідає, що Татари, взявши Київ, „побили горожан” 13). В дорозї Бату від Київа на Волинь лїтопись згадує, що Татари підманили людей з Колодяжна їм піддати ся, а коли ті піддали ся — їх побили. Далї згадано без всяких пояснень, що Татари взяли Камінець і Ізяславль, але не могли взяти Кремінця й Данилова, і се кінчить ся такою загальною фразою: Батий, прийшовши під Володимир, „взя и копьємъ и изби не щадя, тадоже и градъ Галичь, иныи грады многы, имже нЂсть числа” 14).
Як бачимо, оповіданнє не визначаєть ся особливою докладністю — загальні фрази або голі звістки про взятє. Очевидно мовчаннє лїтописи при таких звістках не означає ще, що нїчого злого від Татар людям не стало ся, як з другого боку і сї страшні слова „изби”, „изби весь” не випадає приймати так дуже буквально.
Видко, що Татари в сїм своїм походї дїйсно не жалували краю: які міста брали, то нищили сильно, й народу при тім загинуло богато (при поворотї вони спішили ся, й здаєть ся — так страшно не нищили, принаймнї не маємо на се вказівок). Припускаю, що як Переяслав і Чернигів, так і Київ мусїв сильно потерпіти в пригодї 1240 р., хоч загальній фразї далекої Суздальської лїтописи не можна надавати особливого значіння. Але було б помилкою думати, що сї взяті й погромлені Татарами городи по тім запустїли. Се й a priori неправдоподібно: неможливо подумати, аби Татари мали таку міцну постанову вирізувати „до ноги” всїх, кого в містї знаходили. Сам Карпінї, що так богато оповідає про страшну немилосердність Татар, головний натиск кладе на те, що вони не милують значних: „коли иньших милують, то визначних і старших нїколи не милують” 15). Як побачимо низше, в тім часї Бату мусїв мати вже вповнї сьвідомий плян зробити з українсько-руських земель провінції Орди, тим самим не мав нїякого інтересу перетворяти їх в пустиню, і його страшні побивання мусимо уважати тільки заходом для закорінення „спасительного страху” по монґольській полїтичній методї. З другого боку очевидно, що не всї горожане замикали ся в городах перед Татарами; чутка про взяті ними й винищені міста далеко випередила похід Татар на українські землї, і коли українські князї не мали охоти засїдати по містах, а тїкали від Татар, куди видно, то нема причин думати, що сього не робили й иньші горожане — не тікали куди видно, з тим щоб по татарськім пополоху знову вернути ся на
