Українські традиції - Автор невідомий

«Під тихими вербами» Б. Грінченка 1907 року: «Зіньку, чи правда, що на місяці брат брата на вилах держить?»

І взагалі, в народніх обрядах скрізь бачимо остатки солярного (соняшного) світогляду, і стародавні вірування в небесні світила. В наших казках нерідко виступають ці космічні сили: сонце, місяць, зорі, а також: мороз, град, вітер і ін.

Усі небесні світила, – це одна родина: сонце – жінка, місяць – чоловік, молодий, а зорі – то дітки, як то співається в наших колядках.

У стародавній Молитві на Хрещення читаємо (Требник): «Ти простерл єси Небо яко кожу, Ти утвердил єси землю на водах». Небо не одне, а багато їх, напр. Іоаникій Галятовський твердить, що є 11 Неб («Ключ Розуміння»).

Місяць скрізь шанувався, бо ж це нічне Боже око. І навіть і тепер, хто побачить його вперше (новика), той конче мусить перехреститися, щоб щастило ввесь місяць. А хто побачить новика з лівої руки, та ще з порожніми кишенями, тому не поведеться, і треба вміючи відплюватися. Гори й долини, які бачимо на місяці, з найдавнішого часу породили багато різних легенд, з них у нас найчастіша: це побилися два брати, й один тримає другого на вилах (Чубинський), або – це Каїн Авеля забив.

Денниця чи порання зоря та зоря вечорова, – це сонцеві сестри красуні. А зорі – це сонцеві та місяцеві діти, або пізніше – Божі очі. Кожна людина має на Небі свою зірку, і коли вона народжується, Бог її запалює, а коли вмирає, з Неба котиться й зірка її. Молошний шлях – це чумацький шлях, дорога на Крим і далі на Єрусалим.

В давнину були різні курси космографії, науки про світ, що залюбки читалися в середні віки, – вони й сіяли всякі легендарні знання про небесні світила. Так само й ворожбитська книга Громник подавала різні гадання й по сонцю, напр.: «Якщо в листопаді померкне (затьмариться) сонце, будуть біди і багато повстань, і містами руїна».

Усі наші давні свята мали соняшний характер, – були так чи йнакше пов'язані з сонцем, чому й врочисто святкувалися. В ніч на Івана Купайла, в інших місцях на Великдень, сонце, сходячи, грає: то опускається за обрій, то знову підіймається, «жениться й танцює», кажуть в народі.

В святковому ритуалі було багато соняшних емблем. Можливо, що цим є й т. зв. «калата», яку хапають хлопці й дівчата на Андрея. Білий кінь завжди був емблемою сонця, що біжить по Небу, чому шанування його позостається й до сьогодні. Яйце – джерело зародження, як і сонце, чому воно з глибокої давнини стало емблемою сонця й шанувалося. Великоднє червоне яйце (крашанка) набуло особливо великої пошани, – ним «котилися» й гуляли «навбитки», проти чого сильно виступала Церква ще в XVII-му віці. При гаданнях і заговорах часто вживаються яйця, як речі ритуальні: ним викочують хворобу, пристріт чи вроки (наврочене).

Коли сонце заходило, його проводжали сумом і страхом, чи воно ж напевно ще вийде; захід став недобрим місцем, місцем вічної темряви й адом. Навпаки, місце, звідки вранці виходило сонце, схід – це блаженна сторона, де вічна весна, вічне світло й тепло. Це Рай, це Ірій. Тут, на Сході, живуть і померлі, рахмани чи брамани. Хто молиться богам, має молитися на Схід, а особливо вранці, бо ранішнє сонце, добре викупане й виспане, завжди милостиве.

Схід – сторона землі, де сонце сходить, цебто, де починається життя. Бог-сонце був у глибокій пошані, – на Схід усі народи молились. Пошану Сходу ще з глибокої давнини прийняла Християнська Церква. Святий Отець і Учитель Церкви Василій Великий (329—378), доводячи необхідність Передання, коли про що не свідчить Св. Писання, уже писав про Схід: «У Молитві треба звертатися на Схід, – яке Писання навчило нас про це?»[176] Ось тому Схід сильно поважається в Церкві віддавна.

Треба дбати, щоб сходяче сонце не застало нас сплячими. Князь Володимир Мономах († 1125 p.) навчає своїх дітей: «Солнцю восходящю, і узрівше солнце, і прославити Бога с радостью, і рече: Просвіти очі мої, Христе Боже, і дал мі еси світ Твой красний»[177]. Звичайно, тут уже старе з новим.

Арабський письменник X віку Масуді описує якогось поганського храма, і каже, що в ньому в стелі була дірка, щоб бачити перші проміння сходячого сонця. Різні заговори, заклинання й молитви звичайно проказували, звернені обличчям на Схід. І тепер Храми в нас будуть Вівтарем неодмінно на Схід, і моляться так само на Схід, але вже з іншим поясненням: до Єрусалиму, до Христа. Коли моляться на дворі й є сонце, то звертаються до нього, бо воно святе. Як сонце сходить, гуцули й тепер радісно вітають його: здіймають шапку, звертаються на Схід і низько вклоняються.

Хреститися на схід сонця міцно увійшло в вірування багатьох народів. Напр.: «Перехрестився на схід сонця» (І. Багряний: «Тигролови»). «Ізольда обернула обличчя на схід і помолилась Богу» («Тристан і Ізольда», переклад М. Рильського). «Чинячи Намаз (Молитву), татари обличчям повертаються на схід» (Н. Рибак: «Переяславська Рада»).

Старовірський Збірник XVIII ст. (з моєї бібліотеки) подає: «Аще ли чернець на востокь помочится – (йому кара) поклоновъ 300 і 6, дней і нощей». Це подається як Правило 7-ме Анкирського Собора 314—315 років,